Українська мобілізація «до останнього німця та француза»
Історія мобілізації в Україні має свої уроки. Перший із них — скільки б ти не мобілізував, населення завжди кричатиме про жах, перспективу вимирання та ще щось. Хорошим прикладом є АТО/ООС.
Зараз набір новобранців тих часів згадують ледь не з романтичним акцентом. Мовляв, були ж часи. Війна лише у двох областях, Крим узагалі без бойових дій загарбали — круто ж, мабуть, бо воювати не довелось? Чи яка там логіка зазвичай?
Та я пам’ятаю інше. Коли 2014 року стояв вереск із приводу мобілізації. Мовляв, як же так. На диво зливалися в унісон проросійський діяч Олесь Бузина та щирий український патріот Остап Дроздов, яким настільки однаково не подобалася перспектива мобілізації серед усього населення.
Коли Бузину пристрелили 2015-го, зона АТО вже була стабілізована. Не ідеально, але й не критично, як із ампутацією нижче коліна. Та що неслось серед людей? Звісно, критика будь-чого, пов’язаного з армією. Бо не хочеться.
Тепер ті самі люди розповідають, як добре було тоді, бо від війська було в рази легше ховатися. Навіть не знаю, що тут відповісти. Мабуть, пора зробити короткий історичний екскурс, чи що.
Ще у школі нас учать, що однією з причин поразки Української Народної Республіки була саме неефективна мобілізація. Це правда. У той час, коли більшовики змогли мобілізувати понад мільйон солдатів у 1920 році, армія УНР страждала від нестачі людських ресурсів і організаційної розгубленості.
Більшовики брали Київ купкою бійців, хоча в самому Києві вистачало людей. Тотальна більшість вирішила перечекати. 8 лютого 1918 року ця більшість були дуже здивована, коли переможці почали її потроху відловлювати та відстрілювати. Одна з найкривавіших сторінок в історії нашої боротьби за незалежність.
Загарбники винищували мирне населення. Священиків, держслужбовців, а також демобілізованих офіцерів російської імператорської армії. Останні, на жаль, не стали на захист Києва разом із бійцями Української Народної Республіки. Вважали, що це «не їхня війна». Ну, війна ніколи не питає, чия вона. Вона завжди твоя, друже.
Знаєте, що характерно? До лав Червоної армії потім гнали всіх, хто вижив, уже нікого не питаючи. Прямо як зараз на окупованих територіях. І, напевне, в обидві згадані епохи неохочі воювати за окупанта про це казали командиру. Звісно, він їм не по кулі в лоба вгатив, а зітхнув, відпустив додому та дав цукерок на дорогу. Чи ні?
Коли більшовики лили кров у 1918-му, по всьому Києву тіла вбитих лежали просто неба. Маріїнський парк став кладовищем без могил і хрестів. Ніхто не наважувався ховати жертв терору — страх буквально паралізував місто. Головне, зате ніхто не пішов воювати. Воно саме цього й було варте, так.
Скажете, це давно було? Минуло понад сто років. Методи російського терору не змінилися. Буча, Ірпінь, Бородянка, Куп’янськ, Херсон — у них нещодавно був свій 1918 рік. Історія чітко демонструє циклічність та закономірність.
Спочатку на нашу землю ступає російський чобіт. Андрій Боголюбський у 1169 році, Петро I чи більшовики у 1918-му — не так важливо, як звати їхнього ватажка. Головне, що «культурна програма» не змінилася. Смерть, терор і поневолення. Нічого не змінилося у 2022 році, коли російська армія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну. Те, що хтось не вірив у напад, це його проблеми.
Можна задуматись, що ж змінилося. Чому Україна стільки разів падала долілиць, не маючи сильної армії, а потім окупант розстрілював боягузів та ледарів, що не пішли в окоп проти нього. І чому Україна не впала зараз. Як ми тримаємось? У чому секрет?
А немає жодного секрету. Вперше за останні 300 років Україна має професійні та боєздатні війська. Вони комусь не сподобаються через плітки, комусь через бюрократію, та будьмо відверті — люди просто шукають привід не йти до армії. На полі бою, незважаючи на дисбаланс у силах, чомусь Сили оборони тримаються. І це головне.
Просто ми навчилися проводити мобілізацію. Так, вона не популярна, і завжди такою буде. Одні захочуть мир за будь-яку ціну, інші — щоб воювали дрони замість людей, а оператор сидів і від ожиріння хекав. Ні, такого не буде. Завжди потрібна піхота. І, якщо ми виставимо на поле бою мало піхоти, після демонстративних розстрілів підемо такою ж піхотою до окупанта. Все просто.
Мобілізація не має бути поп-зіркою. Вона має бути побратимом, який каже тобі йти — і ти йдеш. Ворога можна перемагати лише гуртом.
Нам у лице кричать, що ми «воюємо до останнього українця». Це вигадка Дмітрія Мєдвєдєва, який за інтенсивністю цитування цієї фрази в наших громадян нагадує Махатму Ганді чи Альберта Ейнштейна. Що ж, маю зустрічне запитання.
Перша світова війна змусила Німеччину мобілізувати приблизно 11 млн осіб. Фактично половину населення. Вона воювала до останнього німця, правда? І чим тоді воювала в Другу світову, як не секрет? Поляками? Франція в ту ж Першу світову призвала 8 млн людей. До останнього француза? Точно?
Коли вам кажуть про війну до останнього українця — це те ж саме «до останнього німця». Фраза живе виключно у голові того, хто на неї так завзято посилається.
Історія нас вчить, що там, де з’являється «русскій мір», приходять смерть і терор. І є лише одні ліки від цієї чуми — вибір на користь Сил оборони. Воюй за себе, щоб не воювати за Росію. Казочки, буцімто нікого там не набирають до армії з окупованих територій, залиште казкарям — і полонених із ТОТ уже давно вистачає. Вони з казками чомусь незгодні.
І ще цікаве. Виявляється, за оцінками істориків, ми переживаємо вже тридцяту війну з Росією. Століттями триває одна війна за іншою, але поставити крапку ми можемо лише зараз.
Бездіяльність — матір поразки. Лише єдність гарантує силу. Я згадав про 1918 рік, бо тоді російський терор увірвався до Києва саме через байдужість. 2022-го ми його відкинули завдяки єдності та самопожертві.
Сьогодні кожен українець важливий для продовження боротьби. Солдат на фронті, волонтер за його течиком, медик, учитель, плавильник чи технолог — усі тримають нашу державу. І немає сенсу втрачати Україну заради нинішніх байдужих, аби потім гинути разом із ними.
Немає «маленької» ролі, є спільна мета — справедлива перемога. Але тут без тебе ніяк, друже. Обери свою роль та стань частиною боротьби. Війна не закінчиться без тебе.
Можна і не обирати, але у нас мобілізація. Хто не шукав місце — тому знайдуть. Без образ та криків, їх ми ще 2014-го наслухались. Програвати не можна. І цього разу ми таки не програємо.
