Український протокол
У Давосі час від часу збираються люди, які однаково легко вимовляють слова «ризики», «стабілізація», «відбудова», «архітектура безпеки» та «пара мільйонів загиблих».
Січень дав їм шанс розглянути й ситуацію в Україні також. На полях Усесвітнього економічного форуму американська команда обговорила з партнерами ідею винести врегулювання війни в Україні в новий клубний формат. Таку ж «раду миру», яку в рамках експерименту створили у секторі Гази. Така собі Board of Peace.
Втомлені в білих рукавичках
Ідея звучить спокусливо для будь-кого, хто втомився від глухого кута — особливо серед тих, кого ця війна навіть не зачепила. Мовляв, треба легкі рішення. Їх можна протягти через ООН, але там параліч спинного мозку по всій організації. А якщо ООН не в тонусі, що робити? Шукати альтернативу. Те, що нашу епоху неможливо вилікувати легкими рішеннями, бо саме вони створили загрозу, нікого не цікавить.
Саме слово «альтернатива» тут і є головним маркетинговим ходом. Усерйоз формувати паралельну ООН ніхто не має бажання. Це нові правила, консенсуси, установчі документи. Тобто не просте рішення, а повна його протилежність. Треба так, щоб легесенько. Щоб утомлені від війни не заплямували шмарклями свої білі рукавички.
Board of Peace для сектору Гази став пробою пера. Якщо спрацює — бінго, у вас є готовий політичний засіб для отримання широких повноважень у війні, в якій ви не брали участі. Буквально мрія таксистів у світі геополітики. Не дивно, що запрошення до участі у «пробнику» вже полетіли союзникам. Поспішайте зайняти місця, а насправді — легітимізуйте ідею своєю присутністю.
Структуру описують як конкурента ООН у конкретно взятих конфліктах. Задум ду-у-уже хочуть масштабувати. Сьогодні попили кави і тим часом закрили питання сектору Гази. Завтра за ланчем порішали ще якусь гарячу точку. Нічого дивного, що серед таких планів американські автори прямо згадують Україну.
Ви відчуваєте мій сарказм. Однак є одне «але», яке треба чесно згадати у тексті. Якби ООН мала шанси на одужання (наприклад, у разі зміни керівництва) — я б зараз громив цю Board of Peace, як танк кавалерію. Та проблема в тому, що ООН ознак одужання не поспішає подавати. Власне, ця слабкість і вигодовує чергові прості рішення.
Прагматизм VS поверхневість
Такі концепції вигідно продавати під виглядом прагматизму. ООН не працює — отже, треба майданчик із важелями, які працюють. Щоб ручку повернув — і одразу мир настав. Щось, що змусить сторони будь-якого конфлікту домовитися. Така собі контрактна дипломатія, де закритий клуб за інтересами все розраховує з точки зору економіки.
Проте саме тут починається неприємна деталь. Клубні механізми не нейтральні, це виходить із самого їх визначення. Вони працюють не через універсальне право. Доступ до столу, за яким ухвалюють рішення, отримати не так уже й легко. Механізм, нагадую, мирний. Тож як одержати запрошення до закритого клубу? Підказка лежить буквально на поверхні: увірватись у цей конфлікт.
Якщо там твої військові — твою думку точно спитають. Якщо твоїх військових там немає — тебе питатимуть хіба що про інвестиції та плани заробітку. У першому випадку ви маєте контроль. У другому ви — черговий інвестор, люди якого не розмолотять нікого з артилерії в разі потреби. Умовно кажучи, голос Росії тут важитиме більше, ніж голос США. І це ключова помилка.
Помилку можна виправити, не сперечаюсь. Але для цього Board of Piece повинна мати… — о Господи, як несподівано — свою військову одиницю, хоча б якусь. Те, що можна завести в потрібний регіон, інакше вас там і слухати не будуть. Вітаю! Щойно ми винайшли військовий контингент миротворців. Така свіжа ідея, що сил немає.
Це той момент, де за прагматизм легко прийняти поверхневість у знаннях. Не буває такого закритого джентльменського клубу, де люди з мільярдами доларів і без жодної гвинтівки «на місцях» диктують бойовикам, що там робити. А щоб прагматизм мав свої ніжки та міцно стояв ними на землі, поверхневі знання варто відганяти паршивою мітлою.
Я можу і помилятись, але щось мені підказує: якщо шлях від поверхневості до прагматизму не буде пройдено — про концепцію Board of Piece всі дуже швидко забудуть. Бо про неї перестануть нагадувати самі автори.
Симетричний капкан
Звісно, погані справи не лише для розробників цієї геніальної концепції, а й для нас. Щоправда, якщо ідея таки спрацює. Пастка криється в самій ідеї симетризації. Як тільки в одному «мирному» органі формально поруч сидять агресор і жертва, відповідальність починають виносити за дужки. Щоб та не заважала угоді.
Тому ризик для України — опинитися не суб’єктом із правом диктувати рамку справедливості, а одним із учасників посиденьок. Тебе бомбили, Францію — ні. Але право голосу у вас однакове, бо ви ж усі заради миру зібрались. Такий керований компроміс закладає не лише змиренність у душі жертви. Є й гірший аспект.
Уявіть себе агресором, який щось загарбав і слухняно сів за стіл переговорів. Яке право голосу? Ви про що взагалі? Агресора це не відвадить від того, аби захотіти загарбати ще щось. І ще трошки. А потім одразу переговори, авжеж.
Давос зовсім не поганий, Давос добре рахує гроші. Однак це не привід лізти туди, де гроші витрачають на патрони.
Добре, що Росія марнує кожен свій шанс на переговори.
Історія вже бачила таку архітектуру. Після Наполеонівських війн Європа жила за логікою «концерту держав» — коли у Відні великі гравці збиралися, домовлялися і підтримували баланс без універсального органу для всіх. Це справді могло гальмувати велику війну на певний час, але мало вроджений дефект — малі країни ставали не авторами правил, а предметом домовленостей.
Джентльмени у білих рукавичках тоді думали, що взяли Бога за бороду. Що більше не доведеться воювати. Навіщо? Можна ж ось так зібратись та все обговорити, доїдаючи штрудель.
Якщо хтось забув, «Віденський концерт» потім затьмарила нова війна. Яка виявилась зовсім не контрольованою.
Історики її назвуть Першою світовою.