Інтеграція чи дерегуляція? Два табори
Примітка редакції. Багатство є транзитом для суверенітету? Чи навпаки? Європа теж ще не розібралась.
Колись бельгійський художник Рене Магрітт зробив висновок: мистецтво покликане розкривати істину, заохочуючи око дивитися за межі очевидного. Бо «все, що ми бачимо, приховує щось інше».
У ці часи перманентної кризи і геополітичної складності погляд Магрітта може допомогти й нам. Треба зазирнути за межі видимості і зрозуміти фундаментальну логіку політичних подій. Вони майже завжди зумовлені конфліктами тих чи інших сил.
Гарним прикладом цього став Європейський промисловий саміт в Антверпені. Минулого тижня він зібрав сотні європейських промисловців і урядових високопосадовців. Усе це відбувалося під інтелектуальною й політичною егідою прем'єр-міністра Бельгії Барта де Вевера.
Саміт лише підкреслив той розкол, який назрівав у Європі протягом кількох років. Думки розділилися навіть щодо центрального питання. Що насправді передбачає європейський стратегічний суверенітет? І як його можна досягти?
З першого погляду, цей розкол виглядає двояко. З одного боку стоять ті, хто вважає, що суверенітет вимагає глибшої інтеграції. Спільної промислової політики, скоординованих фіскальних інструментів. Спільних запозичень там, де це необхідно. І ще одне — посилення регуляторної спроможності на рівні Євросоюзу.
До «табору інтеграції» входить Еммануель Макрон. Його давнє обстоювання так званої європейської автономії переросло в заклики до галузевих лідерів і спільних механізмів фінансування. Туди ж входить Маріо Драгі, чий прагматичний федералізм сприяє поступовій, але незворотній інтеграції у ключових сферах. Наприклад, оборона, енергетика і цифрова інфраструктура.
Інтегратори визначають стратегічний суверенітет як здатність діяти колективно у ворожому світі. В умовах суперництва між США і Китаєм, а також нестабільних поставок, жодна держава-член ЄС (навіть Німеччина чи Франція) не може самостійно забезпечити технологічну незалежність, енергетичну стійкість чи надійність оборонної системи.
Тому реакція має бути транснаціональною. Спільні закупівлі, спільне фінансування досліджень і розробок, скоординована промислова політика. Та що найважливіше, фіскальні інструменти, здатні відповідати масштабам Америки чи Китаю.
Ця логіка була помітна в «Механізмі відновлення і стійкості» під час пандемії. Зараз вона знову з'являється в дебатах щодо оборонних облігацій і спільного фінансування енергетичної інфраструктури. Для Макрона і Драгі фрагментація Європи — той чинник, який і робить її вразливою. Суверенітет, у цьому тлумаченні, є неподільним.
З іншого боку є такі лідери, як Де Вевер, канцлер Німеччини Фрідріх Мерц і прем'єр-міністр Італії Джорджія Мелоні. Вони стверджують, що нездужання Європи пов'язане не з недостатньою централізацією, а з надмірним регулюванням і слабким зростанням.
Їхня теза проста: зменшити бюрократичний тягар, відновити конкурентоспроможність, вивільнити приватні інвестиції. Мовляв, автономія органічно випливає з цього. На їхню думку, процвітання є передумовою суверенітету, а не його наслідком.
Ті, хто належить до цього табору дерегуляторів, не обов'язково відкидають співпрацю. Але вони опираються подальшій інституційній централізації. Такі політики вважають, що розрив у конкурентоспроможності Європи зі США та частинами Азії є самонав'язаним: надмірне екологічне, цифрове і фінансове регулювання підвищило витрати і стримує інновації.
Де Вевер виступав за суверенітет через дерегуляцію промисловості. Риторика Мерца про відновлення економічного зростання Німеччини та акцент Мелоні на захисті національних промислових баз — усе сходиться навколо одного.
Суверенітет не формується на рівні ЄС. Його творять сильні, конкурентоспроможні європейські держави.
Ця розбіжність не є суто теоретичною суперечкою щодо тактики. Вона ризикує призвести до фрагментації політичну стратегію, що паралізує прийняття рішень у Європі на вирішальному етапі.
Однак ризик формального розриву в інституціях ЄС залишається низьким. ЄС завжди стримував різноманітність: від Шенгенської зони до євро. Тож диференціація була радше правилом, ніж винятком.
Однак глибший ризик не такий помітний. Фрагментація може статися не через формальне відокремлення чи розрив договору, а через неузгодженість політики: дублювання ініціатив, недостатнє фінансування амбіцій і розбіжні національні стратегії, що рекламуються як європейський суверенітет.
В оборонній сфері це може виявитися перешкодою, яку не слід недооцінювати. Інтеграційний погляд закликає до спільних закупівель і, можливо, до спільного випуску боргових зобов'язань для розширення можливостей.
Табір, орієнтований на економічне зростання, підтримує переозброєння. Але віддає перевагу національним витратам у вільніших рамках ЄС. Результатом може бути дублювання замість синергії. Тобто не один європейський прорив у плані можливостей, а 27 маленьких відроджень оборонки у 27 окремих державах.
Демонстрація відносної єдності Європи щодо необхідності суверенітету була продемонстрована на Мюнхенській конференції з безпеки. Тож вона посилила відчуття, що перевагу надаватимуть тому, що дозволить ЄС перетворити декларації на реальні можливості. З цього погляду, табір дерегуляторів може мати певну перевагу перед інтеграторами.
В енергетичній політиці напруженість схожа. Стратегічний суверенітет може означати спільні інвестиції в енергомережі, водневі коридори і ядерні потужності. Як варіант, це може означати пом'якшення правил державної допомоги і дозвіл національним лідерам розширюватися. Обидва підходи спрямовані на стійкість. Утім, вони розходяться в питаннях управління.
Далі буде