Натяки–2026
Примітка редакції. Повернувся наш старий друг, який давненько нічого не писав. Тож тримайте текст про іноземних друзів, толкового британця та справедливість.
Ми підходимо до дуже інтимного (якщо так можна казати) моменту. Доросле життя, яке з ніг збилося натякати на неминучі зміни, нарешті їх запровадить. Уже без натяків.
Коли говориш із друзями в Україні, відчуваєш їхню втому. Звісно, в армії багато втомлених. Скотським ставленням з боку держави, її тотальним небажанням економити життя та здоров’я нинішніх військових за допомогою вчасного поповнення, безстроковими строками служби. Десь у такій послідовності.
Колись західні розвідки вже публічно попереджали нашу владу про те, що за зачиненими дверима й так казала наша розвідка. Влада не вірила. І за це вона має поплатитися після війни.
Прощення їй немає, не буде і не може бути. Питання тут у тому, як це виразять українці. Якщо ніяк — отже, із нашими людьми можна чинити ось так. Однак то потім. Після кінця війни, тобто дуже нескоро.
Триває п’ятий рік того, у що Банкова не вірила. То якого біса цю позицію влади розділяють прості люди? З якого дива?
Звісно, владу вони любити не будуть. Хтось справедливо, хтось через власне небажання розділити тягар війни з іншими. Але це буде чітке повторення того, що роблять наші любі представники політичної еліти.
Те, що якийсь нардеп пару разів поплаче з приводу грошового забезпечення ЗСУ — ніяка не компенсація за те, що цей самий депутат агітує проти поповнення цієї армії. Бачите, прості люди вміють так само. Люблять, уміють, практикують.
Люди звикли і до цього масштабу війни, як звикли до формату АТО. Що ж, нічого страшного. Нехай звикають і до того, що буде далі.
У принципі, я до будь-якого розвитку подій і так готовий. Тому мені навіть байдуже, чи буде готуватися решта, оскільки Сили оборони з 2022 року дали всім достатньо часу на прийняття потрібних моральних рішень та пошук підрозділів. Не буває такого, що тобі просто так постійно виграють час, який ти тринькаєш. І цей поділ громадян із кожним роком стає більш помітним.
Із плюсів. Завдяки постійному зв’язку із колегами по військовому ремеслу я маю змогу оцінити, як просувається підготовка інших розтринькувачів виграного часу. Те, що на порозі великих пригод найбільшу стійкість демонструють саме військові, я вже звик. Тож пишаюсь, що хоча б у інших державах їх починають підтримувати.
Мені приємно бачити, як німецький воїн перестав скаржитися на відсутність підтримки з боку своєї влади. Наприклад, на дозвіл іти служити для людей, яких раніше не брали через ідеологічні розбіжності з натовпом соціалістів у Берліні.
Приємно бачити, що хоча б частина знайомих поляків не повелися на пропаганду РФ, щедро підхоплену окремими ідіотами всередині Польщі. До речі, знаєте прикол? Чомусь не повелися саме військові. От дивина, і як же так сталося?
Приємно, коли британець Патрік, у якого я мав честь також побути на злагодженні із новими побратимами, замість утомлених бесід про повсюдну зраду нарешті може із запалом обговорювати нові просування по службі. Це ж так важко було, просто взяти й підвищити людину з деплойментами в Афганістані. Хай краще пізно, ніж ніколи.
Коли надворі був 2023 рік, ми ще готувалися втрачали Авдіївку. Патрік у цей час мало не пішов із війська, оскільки його не влаштовували певні умови на службі. І це не він передумав залишитися, просто інколи в сім’ях трапляється горе і люди, щоб полегшити біль, завалюють себе роботою.
Таке враження, що з двома різними людьми спілкувався через один і той самий акаунт. Здається, зараз мій друг уже не планує шукати себе в цивільному житті.
Та й навіщо, якщо цивільного життя не буде ніде. Певний час, само собою.
Життя всіх нас готувало до змін. Не всі хотіли це бачити, і далеко не кожен готовий прийняти таку відповідальність. Нюанс тут лише в тому, що життю байдуже. Хтось як Патрік, а хтось до останнього шукатиме собі дев’яту вищу освіту чи якусь довідку про рак яєчка у двоюрідної бабусі. А життю так байдуже, настільки солодко байдуже.
Бо, власне, воно повторювати не надто любить. Та й попереджає не часто, це ще нашому поколінню якось пощастило, якщо порівнювати ситуацію із ХХ століттям.
Тож не ображайтесь, але й не забувайте. На «Петрі і Мазепі» зараз не так багато текстів, у тому числі й моїх. Перепрошую за це. Та причина, з якої зараз у мене суттєво менше особистого простору, сама по собі надто красномовна.
Відбуваються ті події, про які всіх вас попереджали роками, якщо не десятиліттями.
І назрівають інші події, про які всіх вас попереджали кілька років поспіль.
Якщо хтось після цього казатиме про власну неготовність — я лише розведу руками. Хто ж тобі винен, друже, що стільки років тобі виграли — і його все одно виявилося замало.
Я не знаю, які кордони ми матимемо після війни, і коли це «після» настане. Проте я все більше переконуюсь у тому, що через горнило війни пройде більша частина нашого суспільства. У тій чи іншій ролі. З гордо піднятою головою чи примусово.
Ще я чудово розумію, що невдовзі ми побачимо аналогічні «рухи свободи» в інших державах. Як правило, саме тих, яким випало бути з Росією не в одному таборі. Теж дивина якась. Але ж відмовка про ІПСО не спрацює проти справжніх волелюбних козаків, які просто не встигли закрити всі свої домашні справи перед власним долученням до війська.
І я надзвичайно щасливий, що всі ці люди — як тут, так і там — уже жодним чином не пропустять свій потяг на історичні визвольні змагання. І з тією ж насолодою, з якою вони смакували вбивства та побиття військових, я вестиму цей потяг. Не сам, звісно. Нас таких вистачає, справедливих людей.
Добре бути впевненим, коли маєш хороші дані від хороших людей. Погано бути впевненим, коли маєш погані дані від поганих людей. І час, здається, все ж покаже, у кого ці дані (та люди) були дійсно якісні.
Так і думав, що доведеться витягати закордонний паспорт не лише у випадку, коли зійшлись зірки щодо відпустки.