5 стаття без НАТО
Дві країни, які вже входять до одного військового альянсу з колективною системою безпеки, підписують додаткову угоду про взаємну оборону. Що це? Просто дипломатичний жест? Ні, це симптом недовіри.
9 травня, що символічно, це сталося в Нанті. Франція та Польща уклали двосторонній договір — угоду про взаємну допомогу в разі збройної агресії. Здавалося б, це надлишковий крок: обидві країни вже є членами НАТО. Стаття 5 Вашингтонського договору стверджує, що напад на одного союзника вважається нападом на всіх.
Однак за формальностями криється невпевненість у дієвості цієї статті. На папері Стаття 5 виглядає як абсолютна гарантія. Проте її формулювання допускає, що кожна країна має право самостійно визначати, які саме заходи вжити у відповідь на агресію.
Це означає, що військова допомога — не автоматичний рефлекс, а політичне рішення, яке залежить від волі конкретного уряду в конкретній країні. Франція і Польща — особливо остання — цілком обґрунтовано стурбовані.
Чи будуть США готові захищати східний фланг Європи так само рішуче, як раніше? Скільки країн сприйматимуть зобов’язання НАТО всерйоз? Чи вплине на ситуацію саботаж з боку окремих правителів?
Франція, попри амбіції європейського лідера, довго залишалася стратегічно «віддаленою» від східного фронту. Але останніми роками Париж почав змінювати курс. Для Польщі, яка відчуває постійний тиск зі сходу та розчарування в нерішучості Берліна, Франція стає потенційним ядерним щитом — особливо якщо Вашингтон дійсно перейде до ізоляціонізму.
Новий договір містить пункт, який допускає застосування французького ядерного стримування для захисту польської території. Це безпрецедентний крок: розширення доктрини стримування під егідою двосторонньої угоди в рамках уже наявного багатостороннього блоку.
Договір усередині договору. Можна сказати, аварійний, якщо основний раптом не спрацює. І тут з’являється тріщина. Припустімо, кожна країна НАТО захоче зробити так само. Почне укладати паралельні союзи всередині альянсу, спираючись не на загальну архітектуру безпеки, а на суто індивідуальні страховки. Із чим тоді ми маємо справу?
Відповідь лежить на поверхні: з розмиванням довіри до самої суті Статті 5. І це навіть не руйнування НАТО. Лише обґрунтовані внутрішні сумніви, тепер зафіксовані юридично. Західні дипломати, звісно, й надалі пояснюватимуть це як «посилення європейського стовпа» Альянсу. Однак насправді ми спостерігаємо процес розбалансування колективної дисципліни.
Кожен шукає собі союзника не за обов’язком, а за симпатією. Виявилося, що на цю роль підходять далеко не всі члени Альянсу.
Те, що Варшава віддала перевагу укладенню оборонного союзу не з Берліном, а з Парижем, — це не лише географія, а й політична інтуїція. Польща давно роздратована пасивністю Німеччини в питаннях оборони. Особливо це проявилося після початку повномасштабної війни в Україні.
Берлін довго вагався з постачанням важкого озброєння для ЗСУ. Вистроював подвійні енергетичні відносини з Москвою і продовжував наполягати на дипломатичних підходах там, де Варшава вже чула гуркіт гармат. В очах польських стратегів Німеччина — слабка ланка. Те, від чого краще не залежати в питанні виживання.
Союз із Францією дає і відхід від Німеччини, і пошук альтернативного центру сили. Щоб німецький бюргер не задавав зайвих питань, польський прем’єр швидко відмовився від претензій на додаткові репарації за Другу світову, якими Варшава іноді псувала нерви Берліну.
Польща демонструє самостійність у питаннях безпеки. У стратегічній перспективі це послаблює Європейський Союз як єдину політичну структуру: якщо Варшава з Парижем укладають угоду про двосторонні ядерні гарантії, минаючи Брюссель і не координуючи кроки з Берліном, виникає ефект «багатошарової Європи».
Так кожна країна може формувати свої осі. Польща і Франція випробували новинку. Хто завадить зробити такі ж договори, але у форматі «Фінляндія – Швеція – США»? Ніхто. І так само ніхто не обмежує душевні пориви. Якщо хочете, підпишіть собі що завгодно, хоч договір «Румунія – Ізраїль».
Якщо Франція готова дати Польщі ядерний щит, а Варшава укладає двосторонні пакти, виникає логічне запитання від Латвії, Литви та Естонії: панове, а де наша угода? Балтія досі змушена покладатися на НАТО загалом і на США зокрема. Якщо європейські центри впливу почнуть діяти за принципом «кожному своє», без колективної синхронізації — ієрархія стає зовсім тривожною.
Одні країни отримують прямі гарантії, інші залишаються в тіні загальної архітектури. Іспанії нема про що турбуватися. Литва чи Латвія межують із Росією та Білоруссю, уже відчуваючи гібридний тиск. Для них це може виглядати як дипломатична ізоляція всередині Альянсу.
Для Кремля це як запрошення до тестування флангу. Росія вміє відчувати слабину в зв’язках: якщо союзники всередині НАТО вибудовують «особливі відносини» між собою, це означає, що між іншими особливо нічого немає. Інакше поляки так не метушилися б.
Така ситуація ідеально лягає під стратегію Москви. Замість прямого конфлікту, на який вона при всій своїй зацікавленості поки що не наважилася, з’являється вікно можливостей. Гібридні прийоми або навіть відкриті провокації на вразливих ділянках. Там, де допомога НАТО може запізнитися, а Польща чи Франція взагалі не зобов’язані втручатися.
Так сценарії гібридних операцій у Латвії чи диверсій у Сувалкському коридорі стають не гіпотезою, а цілком робочим варіантом.
На перший погляд, договір між Францією та Польщею — це спроба посилити європейський компонент стримування в умовах нестабільності, що наростає. Але він фіксує перехід НАТО від солідарності до страхового мислення. Кожна країна починає заздалегідь укладати контракти з тими, кому дійсно довіряє.
Це, може, раціонально для самих країн і лише в короткостроковій перспективі. Та це згубно для духу Альянсу. Він був створений як єдиний кулак, а не як набір окремих пальців, кожен із яких шукає, кого б схопити першим.
Росія може вдарити по країнах Балтії не шляхом фронтального вторгнення. Диверсії, масові відключення зв’язку, у разі успіху — фальшиві референдуми та блокада портів. Усе це ми з вами вже бачили. Тільки ніхто не може поручитися, що колективна відповідь НАТО буде така, як треба. Вона може виявитися паралізованою.
Припустімо, Польща не захоче втручатися. Вона ж не зобов’язана, якщо немає прямого вторгнення в її зону відповідальності. Франція може прикритися мандатом, який діє лише в рамках Нантського договору. Тоді Литва чи Латвія залишаються самі в перші години бойових дій. Прямо як Україна в лютому 2022-го.
Для України це тривожний прецедент. Якщо у Європі почнуть укладати двосторонні пакти замість системної архітектури безпеки, нам дедалі частіше доведеться розраховувати не на правила, а на прихильність окремих держав.
У разі удару по Балтії країни НАТО будуть втягнуті в конфлікт, але розколоті у своїй відповіді. Це послабить Захід. Дасть Росії шанс перегрупуватися, поселившись на півдні — можливо, аж до спроби розірвати лінію постачання України через Польщу та Румунію.
У такій архітектурі війни Україна знову стає буфером, але вже без стратегічного тилу. І готуватися до таких варіантів треба вже зараз. З іншого боку, нас до НАТО не кликали і не взяли. Хто завадить нам укладати такі ж угоди? Не забувайте, що сильна армія тут є дуже вагомим аргументом. Не будемо кидатися шапками, але ми чогось та варті.
І там, де країни НАТО шукають собі додаткову страховку, нам би для початку знайти хоч якусь. Можливо, в цьому наш шанс. Як завжди — там, де для партнерів суцільні ризики. Та не ми ж себе в такі рамки загнали, тож треба працювати і з цим.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!