Американський «Тапік», камон
Примітка редакції. Здається, такої ганьби СРСР не бачив навіть перед своїм розпадом.
Росія раптом виявилась не готова до відключення Starlink. Судячи з побаченого, це для неї проблема не з розряду «Ой, це було б якось неприємно», а практично «У нас діра, яку нічим залатати».
На рівні батальйонів та бригад посипалась керованість. Я був здивований, усвідомивши той факт, що наш ворог дійсно не мав плану Б на такий випадок. Він реально хотів просуватися вперед по наших областях, весь цей час покладаючись на суто американську розробку. Ще й куплену за сірими схемами.
Куля не летить настільки швидко, як раптово злетіла маска з конструкції, що роками подавала себе як самодостатню військову наддержаву. І я не лише про Росію. Паралельно із цим не готовим виявився Китай. Твоєму союзнику (або клієнту, або проксі) перекривають зв’язок, а ти йому можеш хіба що лекції про багатополярність світу почитати. Оце прикол.
Тут війна. Сюди треба нести щось своє, уже готове, а бажано — серійне, масштабоване. Щось, що здатне замінити втрату вже готового рішення. Слід визнати, я дуже радий, що великий та потужний Китай у цей момент виявився такою ж Росією. Тобто теж без плану Б.
На фронті дуже помітні зміни. «Исконно русская армия» погано воює без доступу до американської технології. Мабуть, це такий суверенітет. І левова частка відчутних успіхів окупанта чомусь дуже швидко закінчуються рівно там, де закінчується його комфортний доступ до сучасного зв’язку, координації та ситуаційної обізнаності.
А скільки ж було балачок про вітчизняну школу виробництва. Скільки алюзій Кремль намагався зробити на якісь історичні традиції. Що ж, згадаймо ці історичні традиції. Бо, в принципі, ось на цьому параграфі й закінчується багатолітній косплей радянської армії від самої радянської армії.
Я точно не фанат СРСР. Радянський Со.х був монстром, який пожирав людей та цілі народи, і це точно не привід для ностальгії. Але ж ми воюємо з тими, хто зве себе його нащадками. Ну то порівняймо. Що нам, хіба важко?
Тут є один неприємний для російської пропаганди момент, який їй насправді доведеться визнати. Радянська система, якою б нелюдською вона не була, вміла в умовах тотальної війни розгортати власні рішення і гнати індустрію на результат. На відміну від сучасної РФ, де індустрія продовжує обслуговувати Ротенбергів.
Радянська машина точно не діяла красиво, але була ефективною. Ви почитайте (або згадайте), яким був зв’язок у Червоній армії 1941–1942 років. Це був період, коли країну били під дих. На фронті тривав суцільний відступ. Заводи ледве встигали вивозити в тил, якщо взагалі встигали.
Однак армії потрібен зв’язок. У таких умовах це не якийсь бездушний прилад, це життя твоїх єдиних військовослужбовців. Якщо їх не шкода, за себе хоч побійся трошки. Тому, власне, індустрії дали добрячого копняка й змусили працювати. Інших варіантів мотивації ідеологія СРСР, судячи з усього, не передбачала.
Так тривала безперервна боротьба за те, аби проблема на фронті не стала тотальною катастрофою. Звісно, в епоху Starlink уже якось і незручно згадувати, що тоді основою був дротовий зв’язок з усіма його недоліками. Кабель, який зв’язківці тягнули під вогнем, утрачали, знову тягнули, лагодили, нарощували.
Після 1943 року картина змінилась. Наприклад, в армію почали постачати щойно розроблені та затверджені ТАІ-43. Поки розробка була на папері, десь гинули живі люди та намагались стримати просування ворога. Тож, власне, запас міцності дозволив СРСР дожити до цього періоду.
Можна скільки завгодно ненавидіти цю систему — і є за що, — але важко заперечити, що вона не сиділа в позі ображеної величі з криком «нас вимкнули». Зате РФ із претензіями на роль СРСР 2.0 робить саме так. Сидить і плаче. А, ще Ілону Маску погрожує вустами придворних блазнів.
Ау, ви ж США називаєте ворогом, бо це країна НАТО. Крім тих моментів, коли лижете дупу американському президенту. І чомусь залежите від цього ворога.
Уявіть Червону армію, яка хвалиться наступом, а кабель замовляє… Окей, не в Німеччині, але, приміром, у Японії. Уявили? Я — ні. Це якийсь цирк, чесно кажучи. Сама логіка агресивної війни, яку ти ведеш на чужій території, не передбачає залежності від милості й технологій того, кого ти одночасно звеш головним ворогом.
Якщо ти вже лізеш у чужий дім із ломом — дивно при цьому вимагати, щоб господар ще й підсвітив тобі ліхтариком шлях до сейфу. Або скаржитись, що він не поповнив тобі мобільний.
Країна, яка вступає у війну, аби перейти на чужу територію, має спиратися лише на себе. Союзи приходять і йдуть. Інтереси змінюються. Канали поставок налагоджуються та перекриваються. Так, це важко. Та, якщо ти агресор — відповідай цьому статусу хоча б технічно. Не вигукуй про історичну місію, якщо вся твоя керованість сьогодні тримається на чужій інфраструктурі, яку завтра можуть відрізати одним рішенням.
Найбільша ганьба починається там, де агресор кричить: «Я — русский!», — воюючи північнокорейськими снарядами, іранськими дронами, китайською електронікою та зв’язком із табору найлютішого ворога, тобто НАТО. І от у цей момент мені дійсно соромно згадувати, що це стадо всерйоз називає себе «спадкоємцем СРСР».
Не тому, що СРСР заслуговує на повагу. А тому, що навіть монстр має якусь внутрішню цілісність. І настільки він усе ж ніколи не ганьбився. Американський «тапік». Це навіть звучить смішно.