Чи хочуть європейці до армії?
Та швидкість, із якою адміністрація Дональда Трампа відмовляється від безпекових зобов’язань США у Європі (бодай і вербально поки що) стала тривожним сигналом.
Однак іще до переобрання Трампа на континент вплинула інша подія. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну спонукало європейські держави збільшити власні оборонні видатки, закупити сучасне озброєння та наростити промислове виробництво.
Втім, відтоді одна нагальна проблема так і залишається нерозв’язаною. Це дефіцит особового складу в армії. Тим паче, труднощі України з утриманням чисельності військ під час затяжної війни дуже добре висвітлили не лише українські, а й європейські проблеми з комплектуванням.
Важливо розуміти, чого в разі потреби вимагатимуть від своїх урядів армії країн НАТО. Там армійське планування нині виходить із такого міркування: в разі російського нападу на члена Альянсу та, відповідно, активації статті 5, треба посилити вже розташовані у Європі 100 тисяч американських військових. Їх швидко підсилять ще до 200 тисяч вояків із місцевих підкріплень.
Без цієї гарантії Європі може знадобитися додатково 300 тисяч військових. І ця сила має діяти під єдиним командуванням. Ще доведеться піти нехай і на короткострокове, та все ж щорічне збільшення оборонних видатків мінімум на 250 млрд євро. Так, це для стримування російської агресії. Але де взяти цих людей?
Багато європейських країн відмовилися від обов’язкової строкової служби в армії, щойно завершилась Холодна війна. Останніми роками на континенті знову розгорілися дискусії про повернення до призову. Тож, коли у США до влади повернувся Дональд Трамп, їхня інтенсивність лише зросла.
Прихильники вважають, що це допоможе наростити резерви, зміцнити взаємини між суспільством і військом та підвищити стійкість у кризові періоди. Як приклад часто називають північні та східні країни Європи.
Так, чимало держав, розташованих ближче до Росії, зберегли певні форми обов’язкової служби після розпаду СРСР. Або відновили їх у відповідь на нинішнє зростання російської загрози. Та попри потенційні вигоди, призов далекий від універсального розв’язання. Кожній країні доведеться зважати на власні політичні, демографічні та стратегічні обставини.
Для демократій перепоною лишається суспільна думка. 2024 року результати опитування Gallup засвідчили, що лише 32% жителів Євросоюзу готові воювати за свою країну в разі війни.
Опір найсильніший серед молоді. 59% німців віком 18–29 років відкинули цю ідею в опитуванні для журналу Stern. За даними YouGov за 2024 рік, спротив особливо високий у Британії — третина опитаних віком 18–40 років заявили, що відмовилися б від служби навіть у разі вторгнення.
Значною мірою це відображає проблему «стратегічної какофонії». Ставлення до призову сильно залежить від сприйняття загрози: що вона відчутніша, то більша підтримка.
Так, у Латвії та Естонії початковий спротив призову помітно зменшився після лютого 2022 року — перша вже його відновила, друга розширила рамки обов’язкової служби. З іншого боку, деякі посадовці НАТО висловлюють занепокоєння ефективністю великих призовних програм.
Насамперед ідеться про складність належної інтеграції призовників у професійні підрозділи, які мають доступ до кращої підготовки й оснащення. Хоч ці застереження не зупинили кілька європейських країн — як-от Хорватію та Сербію у прагненні відновити певні форми обов’язкової служби.
Інші держави (в тому числі Німеччина) просувають альтернативні рішення для розв’язання кадрової проблеми. Частина з них насправді проста — зробити контрактну службу більш привабливою завдяки фінансовим і іншим стимулам.
Інші рішення певною мірою є інноваційними. Наприклад, розширення добровільної служби та інтеграція резервістів у ролі поза межами класичних операцій, як-от охорона й обслуговування критичної інфраструктури чи кібербезпека.
Багато опцій можна розглядати як компроміс — політики не поспішають переводити суспільства в «довоєнний режим», остерігаючись реакції виборців.
Зрештою, який би шлях не обрала та чи інша європейська країна, робити це доведеться з розумінням, що безпекова гарантія США більше не є даністю. Призов — лише один із засобів. Очевидно, що гарантування довгострокової безпеки вимагатиме значно ширшої суспільної трансформації.
Як показує приклад України — і як багато європейців іще навіть не усвідомили — тепер національна оборона не є відповідальністю виключно професійних армій. У часи екзистенційної загрози підживлювати воєнні сили доведеться звичайним громадянам.