«Дорога життя» на Буковель
Якщо вірити красивим казочкам, які так люблять у київських високих кабінетах, усі проблеми України звалися «Андрій Єрмак».
Був собі такий сірий кардинал, голова Офісу президента, який тримав у руках усі дроти до Володимира Зеленського. Хочеш до президента — іди через Єрмака. Не хочеш до Єрмака? Отже, не хочеш і до президента. Хочеш донести позицію Генштабу — все одно йди через Єрмака. Міністр, командувач, хто завгодно — спочатку ставай у чергу до щокастого Цербера при Банковій. А вже потім, може, твоя думка долетить до першої особи держави у вигляді «узагальнених даних». Але це не точно.
І тільки Буданов, здається, мав прямий канал. За що, до речі, Єрмак його теж намагався прибрати з дороги — бо як це так, щоб хтось іще мав доступ до тіла.
Це навіть не теорія змови, це майже офіційна версія реальності. Людина хотіла ексклюзивного доступу до президента — й отримала його. А далі користувалася ним на повну. І будьмо чесні: це було зручно всім, хто не хотів відповідальності. Бо завжди можна було сказати «Ну то все Єрмак, ми-то якраз хороші».
І тут стається диво. Єрмак раптом зникає з радара. Десь там далеко, не в Україні, пише заяву про відставку. Потім з’являються тексти в медіа, що, мовляв, він узагалі не хотів іти — його змусили, запропонували «по-доброму, поки є варіант по-доброму». Страшного сірого кардинала нібито більше немає. Ура! Ланцюг, яким був скутий доступ до президента, начебто розірвано.
Банкова, уряд, парламент — усі отримують шанс показати, що без цього виродка вони, виявляється, відповідальні державники. Всі знають, як керувати, воювати й перемагати.
І от уявімо собі цей момент: країна у війні, військові чекають сигналу, що політична влада нарешті зрозуміла, у якій реальності ми живемо. Немає більше Єрмака — немає більше виправдань.
І що робить Верховна Рада України, отримавши цей історичний шанс? Іде на низку непопулярних заходів, нарешті усвідомивши, що більша частина цього скликання вже ніколи не переобереться? Кидає всі свої ресурси на армію, щоб ми нарешті перестали спостерігати за постійним відступом в очікуванні чергових переговорів? Розповідає нарешті американцям, яка держава влаштувала між нами та ними скандал із компанією Burisma? Ще й розуміючи, що це надовго унеможливить дипломатію з росіянами, але зробить щось корисне для країни? Ну, щоб вас усе одно не обрали, але вже хоча б не перевішали по кладовках?
Ні. А навіщо ж таке робити? Краще зібратись у сесійній залі й ухвалити державний бюджет абсолютних виродків на 2026 рік. Це не бюджет країни, що воює. Це бюджет держави, яка, мабуть, воювала років десять тому, і щось віддалено пригадує про фронт, але сама давно живе у повоєнній реальності. На армію — трохи більше, ніж нічого. На все інше гроші знайшлися.
Якби я писав про таку діяльність від мера якогось обласного центру, у тексті б уже фарбували лавочки.
Проте оскільки влада мріє про загальнонаціональні вибори, тут лавочками не відбудешся — треба мости, дороги, великі стрічки й урочисті відкриття.
У військових від усього цього страшенно бомбить. Було б дивно, якби не бомбило. Саме по тому, що все ж відчувається подразнення, і можна зробити висновок: армії все ще не начхати. Начхати депутатам, які голосували за цей бюджет. Їхнім помічникам, які його готували. Президенту й оточенню, яким головне було — поставити галочку, що бюджет прийнято. Люди, які щодня бачать фронт, чесно не розуміють, у якій реальності живуть їхні законодавці.
Особливо добив один момент, який депутати навіть боялися озвучити публічно в сесійній залі. ЗМІ пишуть, що держава профінансує нову дорогу на Буковель. Дуже скромний проєкт. Усього-навсього 6 мільярдів гривень за 28 кілометрів.
Просто так там асфальт не покладеш. Там треба викупити землю та провести експертизу (наприклад, археологічну). Коротше кажучи, є всі індикатори щедрої корупційної схеми.
У воюючій країні. У 2026 році. Нову дорогу. На Буковель.
Будьмо чесними: у мирний час це чудова ідея. Буковель — шикарний, дорогий курорт, там і так заможно, а з новою дорогою стало б ще заможніше. Потік туристів, готелі, ресторани — все це купа грошей, які надходять у регіон. У мирний час я б навіть не сперечався. Це була б цілком логічна інвестиція. Але в нас не мирний час. Хочете будувати дороги? Спробуйте планувати так, аби це допомагало військовій логістиці.
На щастя, армія робить усе, щоб навколо Буковеля не йшли бої. На жаль, держава про це явно мріє, і тому робить усе саме під такі плани.
У який момент вмикається мозок? І чи вмикається він узагалі?
Власне, чому я почав із Єрмака. Бо у депутатів був ідеальний шанс сказати: «От бачите, все, той поганий узурпатор пішов, тепер ми покажемо, що ми інші». Можна було продемонструвати суб’єктність, здоровий глузд, воєнне мислення. Ухвалити жорсткий, непопулярний, але чесний військовий бюджет країни, яка реально тримається на ЗСУ, а не на асфальті. Показати, що проблема була тільки в одному конкретному рішалі біля президента, а система може працювати нормально.
Замість цього вельмишановні депутати продемонстрували дуже просту річ: нічим від Єрмака вони не відрізняються. Я-то не сумнівався. Та, може, у когось іще були сподівання. Виявилось, що без сірого кардинала вони чудово відтворюють ту ж логіку, тільки вже на колективній основі. Проблема в усьому поколінні політичної біомаси, яка називає себе народними депутатами.
Це, без перебільшення, найбездарніше скликання Верховної Ради в історії України. Я навіть не уявляю, яким має бути ще більш бездарний склад, щоб нинішній перестав бути лідером у цій номінації. Учасники цього цирку живуть у країні, де війна стукає в двері кожної хати чи квартири. Де ЛБЗ щодня вирішує, як ми житимемо наступний місяць.
І ось така реакція на реальність. Побоялися б якщо не Бога, то хоча б чогось. Утім, якраз цього не побоялись. Тож нехай вони всі будуть прокляті. І, я дуже сподіваюсь, у Бога проситимуть пробачення особисто, та якомога швидше.
