Інженер Петя
Не називатиму сферу, в якій працюю, але здогадатися не так уже і важко. Історія трохи не про це. Вона більше про людей, цінності та важливе вміння певну цінність вчасно запропонувати.
Недавно до нашої божевільні (хоча взагалі це цех) прийшов молодий інженер. Доволі толковий хлопець, тямущий. Якраз такий, якого нам бракувало, щоб робота стала хоч трохи комфортнішою.
У нашій справі комфорт навіть не про м’які крісла чи каву з молоком. Вистачить і того, що раптово з’явилася толкова людина, яку більше не треба підміняти комусь іншому. Щоб процеси йшли гладко. Без постійних заторів, яких вистачає через брак рук і мізків.
А тут молодняк зі свіжим поглядом. Одразу вписався. Тепер певні завдання, виконання яких раніше затягувалося на тижні, можна вирішити швидше. Колектив дихає легше. Я теж, бо нарешті бачу на горизонті перші вихідні за останні пару років.
Нічого не приховую: найчастіше до нас йдуть не з високих патріотичних міркувань. Ні, це не про «за Україну до останньої краплі крові». Якщо хочеш профі, їх цікавлять конкретні умови. Мабуть, на наступні роки війни головний козир — бронь від мобілізації, а вже потім зарплата.
Відкупитись? Гроші вирішують далеко не все. Потрібні зв’язки. Без зв’язків ви можете з мільйоном доларів зайти в першу-ліпшу будівлю, вийшовши звідти за півгодини без мільйона та будь-яких змін у власному житті. Без зв’язків ви ніхто навіть із грошима. Про це зазвичай забувають святі, що кричать про корупцію.
Ті, кого ми набираємо на вакантні місця, не дуже схожі на старих чиновників чи авторитетів. У таких, звісно, до грошей і зв’язки знайшлися б. Але тим, у кого «рама значно простіша», треба все ж щось більш приземлене.
Патріотизм, звісно, буває. Проте він рідко стає головним двигуном. Із бронюванням усе зрозуміло: воно або є, або його немає. Із зарплатою, наприклад, усе більш неоднозначно. Скільки не плати — завжди знайдеться той, хто хоче ще більше.
І це абсолютно нормально в цивільному секторі. Там люди звикли торгуватися, перебігати з компанії в компанію за кращими умовами, як на базарі. Хочеш більший оклад? Шукай, домовляйся, міняй роботу.
Однак під час війни це так не працює. У певному сенсі ми дійшли до того, що бронь для цивільного спеціаліста — це як хороший підрозділ для військового. Те, що просто так не проміняєш, бо раптом стане набагато гірше.
Той самий інженер може працювати за бронь і робити свою справу. Або піти на якийсь лікеро-горілчаний чи рого-копитний завод. Там, імовірно, платять більше. Але, якщо йдеться не про патріота, тоді ти постійно в зоні ризику. Граєшся в хованки, мріючи проїхати додому без блокпостів.
Тому багато хто обирає креслення й верстати не за великі зарплати, а за той щит, який дає можливість жити без постійного страху. Так і наш новий інженер. Назвемо його Петя, щоб не розкривати персональних даних. Крім статі, звісно.
Петя — молодець. Петя роботящий, чесно. Та я сам розумію: поки в Україні не було посилено мобілізацію, він би до нас не пішов. Сидів би десь. Та, власне, десь і сидів. Але ризик став надто реальним, і тоді Петя швидко зорієнтувався. Тепер він у нашому колективі.
Героїзм тут не шукайте, чистий розрахунок. Йому краще бути корисним тут, з гарантіями, ніж ризикувати деінде. Чи погано це? З точки зору моралі — так. Морально це виглядає як ухилення, як спроба перекласти свій тягар на інших.
І все ж я змушений визнати, що Петя корисний на своєму новому місці. Раніше його не вистачало. Він докладається, хай і не з патріотичних мотивів. Моральні аспекти важливі, але в часи війни практична користь іноді перекриває все.
Звісно, я розсипаюсь у компліментах лише доти, доки Петя тримає рот на замку, як мінімум, щодо кількох актуальних тем. Якщо одного прекрасного дня він цей рот відкриє, аби обговорити щось важливе на кшталт прав людини — тоді він дізнається багато цікавого. І від колишнього АТОшника, і від старигана, що служив іще при Кучмі.
Втім, інженер у нас рідкісна розумаха. Тому щось мені підказує, що рота він на ці теми так і не розкриє. Ну то й добре, мабуть.
Так я дивлюсь на одну людину, а бачу цілий сегмент суспільства. Мені б хотілося побачити повну державу найпотужніших патріотів, де всі аж просяться на фронт. Та мені не 20 років, щоб жити цими мріями.
Патріотів завжди мало. Вони — як діамант у чані добрив. А більшість людей керуються прагматизмом, виживанням, особистими інтересами. І від того, як ми вибудуємо залучення свіжої крові на потрібні напрями, залежить майбутнє нашої країни.
Це ж не лише про перемогу у війні, хоч це й головне зараз. Це про десятиліття після неї. Якщо ми не знайдемо способи мотивувати таких людей, як Петя, — через бронь, гроші, соціальні гарантії, — то чи здужаємо самі?
Тут про мотивацію, але не у плані вмовлянь та прохань. Ні. Якби ситуація була така, цей молодий інженер до нас дійшов би хіба за помилкою на гугл-карті. Я про комплекс умов, де пряник може бути занадто прісним, та все ж пряником.
Ми не можемо змінити всіх громадян на патріотів, махнувши чарівною паличкою. Але можемо (та повинні) адаптуватися.
