Лавра не має палати
Примітка редакції. За удар по Лаврі має бути чорний дим над Москвою. Ні на що не натякаємо.
15 червня російські військові вдарили по Києву, зачепивши Києво-Печерську лавру. Поки Росія традиційно все заперечує, поговоримо про предмет її заперечень.
Щоразу, коли Москва б'є по Києву, важливо пам'ятати: саме від цього міста вона веде свій національний міф. Мабуть, у кожної імперії є така серцевина. Але Римська імперія вважала цим серцем Рим, а не розташовану хтозна-де місцинку. Тому, мабуть, тут Росія ближча до своїх братиків по розвитку з Сербії.
Вона дуже любить чужу історію, але не дуже любить живих власників цієї історії. З мертвими їй якось простіше працювати. Їх можна перепоховати в підручнику, поставити в потрібний рядок, за потреби — приписати їм правильні думки, вручити посмертно свій паспорт і зробити частиною великої державної традиції.
Від живих героїв — суцільні проблеми. Вони мають неприємну звичку казати «ні» та взагалі поводитися так, ніби їхнє минуле належить їм самим. Злочинна недбалість, за мірками Кремля.
Саме тому удар по Києво-Печерській лаврі — водночас і самоствердження російських претензій на чужу історію, і удар по цих претензіях.
Коли спадкоємець прискорює смерть спадкодавця, це цілком середньовічна тема. Коли спадкоємець уже 12 років намагається задушити спадкодавця, паралельно так його і не здолавши (та стікаючи кров'ю), але всім розповідає про плинність часу та цілком законне право на спадок — це навіть не Середньовіччя. Це вже путінська Росія.
Мабуть, правильні невдячні спадкоємці спочатку переконуються, що у батечка зник пульс. І вже потім починають свої душевні розповіді про історичні тенденції.
Неможливо одночасно вести свій міф від Києва і бити по Києву. Неможливо оголошувати себе спадкоємцем Русі й воювати з її діючим українським центром. Неможливо розповідати про «захист святинь», коли ці святині горять тільки після твоєї останньої атаки.
Нам більше десяти років розповідали про витонченість і ретельну підготовку російських наративів. Тепер усім бажаючим стало видно, чого їхня підготовка насправді вартувала.
Російська імперська пам’ять поглинала Київ, ніби він і не став столицею окремої самостійної держави. Не дивно, що одного зимового дня російські війська спробували цю імперську пам'ять перетворити на щось більш практичне. І, коли їх зустріли зі зброєю, цей імперський міф мав померти. Бо Київ не скорився.
Все. Вас готували до переможного маршу з парадом на Хрещатику, до якого червоною ниткою тягнулась імперська пам'ять. Ви пішли, вас убили. Київ давно не ваш, але навесні 2022 року це мало стати зрозуміло навіть розумово відсталому.
Натомість росіянам розповіли чуйну історію, що це був жест доброї волі. Що це підступний київський режим, чи як вони ще нас називають, пообіцяв підписати угоду (по факту — капітуляцію) і цього не зробив. Чому в рамках жесту доброї волі стільки російських трупів залишилось лежати на дорогах північних областей України — на жаль, ані офіційного, ані пропагандистського пояснення РФ досі не дала.
Коли росіян готували до одного, вийшло друге, а пропаганда малює третє — з'являється некерований хаос. Як мінімум, у настановах від вищого начальства. Тож я не знаю, хто дав наказ скерувати вогневе ураження на Лавру. Лише розумію, що наказ цей давали не військові.
Так, не військові. У центрі Києва набагато більше смачних цілей, за які російському офіцеру дадуть медаль чи орден. І враховуємо, що справді віруючі люди такий наказ могли б і не віддати, списавши ситуацію на роботу ППО.
Але ж все долетіло і влучило. Тому я все ж дотримуюсь думки, що наказ віддавала цивільна гілка російської влади. Бо це ціль більше політична, ніж військова.
Раз Київ не підкорився, йому роблять боляче. Це як помста невдалого кавалера, якому дали, але гарбуза.
Саме тут нам важливо згадати, що Києво-Печерська лавра в цій історії є символом і релігійним, і цивілізаційним. Київська християнська традиція має власну глибину, історію і пам’ять. А також власну політичну вагу. Інакше бити по ній ніхто не став би.
Бо імперія може стерпіти всі жахи війни, переклавши їх на власне населення. Але не символ, який живе поза її контролем та, власне, всупереч її контролю.
Тут і починається головний імперський парадокс. Москва хоче бути спадкоємицею Києва, але поводиться з Києвом як із ворожою територією. Вона хоче отримати спадщину, але ненавидить спадкоємця. Вона хоче мати право на Русь, але не може змиритися з тим, що Русь не була московською.
Повернусь до свого ж прикладу на початку статті. Це як прийти на сімейне свято, оголосити себе головою родини і побитись із господарями. А потім образитись, що ті не визнали нахабного гостя хранителем традицій.
Лавра не має палати. І в наших силах зробити так, щоб вибухова хвиля розносила куполи вже у Москві. Мабуть, інакше до імперії не доходить.
Кажу це як переконаний атеїст, до речі.