Поторгуємо людьми?
Примітка редакції. Наша держава може допомогти партнерам. Але як при цьому не нашкодити собі? Є ідея.
Зеленський доручив міністру закордонних справ і розвідці опрацювати варіанти допомоги країнам Близького Сходу, яких іранські обстріли застали, м’яко кажучи, не в бойовій готовності.
Формулювання доручення вже саме по собі заслуговує на увагу: допомогти іншим, не послабивши власну обороноздатність. Тобто, простіше кажучи, треба вигадати, як роздавати те, чого самим бракує, щоб при цьому не залишитися з голими руками.
Завдання для справжніх акробатів дипломатії та логістики. Проте, як виявляється, у нас є чим торгувати. І це не зброя, не гроші і не нафта. Точно не люди. А ось що точно підійде — то це досвід наших людей.
Варіантів, власне, небагато. Можна відправляти фахівців безпосередньо до систем ППО союзників — нехай сидять за пультами, збивають усе, що летить, і заодно пояснюють місцевим колегам, що означає той чи інший сигнал на радарі.
Ще можна відправляти інструкторів, які навчать місцевих бійців і повернуться додому, виконавши свою місію.
А можна — і це, мабуть, найрозумніший варіант — поєднати обидва підходи. Наші навчені люди сідають за системи, паралельно готують собі заміну з місцевих «студентів», а потім передають вахту і їдуть.
Схема елегантна. Питання тільки одне: чи вистачить державі Україна системності, щоб цю схему не перетворити на звичний безлад із добрими намірами?
За наших фахівців я не хвилююся. Взагалі. Вони пройшли через те, що поки що не переживала жодна система ППО у світі. Вони вміють працювати під обстрілами, без достатньої кількості засобів. Часто змушені діяти креативно в умовах, які жодна статутна документація не передбачала.
Такі люди можуть навчити будь-кого. Від Дубая до Рейк’явіка. Компетентність у них є. Так, у цьому я точно не сумніваюся. Однак маю певні сумніви щодо іншого. Чи зможе держава цього разу побудувати механізм, який витисне із цієї ситуації максимум для нас? Бо зазвичай системність — не зовсім наш козир.
Точніше, козир-то є. Але ми про нього забуваємо, щойно ситуація перестає бути критичною. Тож я поясню, чому цей шанс не можна випускати з рук.
Близький Схід — це нова географія нових можливостей для України. Не завтра, не колись. Прямо зараз, поки там гаряче в буквальному сенсі. Якщо довго тупити, свої позиції там посилить хтось інший. Без такого досвіду, зате швидкий на руку.
Це ідеальна цільова аудиторія. Багаті держави, лідери яких іще місяць тому говорили про свій нейтралітет і не хотіли ні з ким сваритися. І ось вони раптово виявили, що Іран уже зробив вибір за них. Ракетою. Дроном. Кількома дронами. Серією ракет по зоні комфорту.
Іран поводить себе як державний психопат. У нього є ядерні амбіції, ракети і виразна переконаність у власній богообраності. Вона, схоже, не піддається корекції ні дипломатичними нотами, ні санкціями, ні навіть успішними прильотами по конкретних об’єктах. Він огризається у всі боки. І тим самим робить вибір за цілий регіон.
Власне, тому Катар уже приєднався до коаліції на чолі із США, аби бомбити Іран. Торік цю новину уявили б? Я, наприклад, не повірив би.
Регіон змушений визначитися, на чиєму він боці. Саме тоді й виникає критичний запит на тих, хто вже гарно вміє воювати. Чий бойовий досвід справді актуальний. Таких людей у світі зараз небагато. Але вони є. І більшість із них — наші громадяни.
Це і є наш актив. Нематеріальний, але від цього не менш цінний. Навіть більше, саме такі активи в геополітиці конвертуються в те, що має довгострокову вагу. Це вам не поставка сорока тисяч артилерійських снарядів, яку всі забудуть через рік. Це репутація країни, яка прийшла і допомогла. Нам дуже потрібні друзі на Близькому Сході. Ось і шанс завоювати їхні серця.
Тут, до речі, варто зупинитися на одній неприємній, але важливій темі.
Є у нас депутати, блогери, всілякі «мислителі». Серед них безліч крикунів, які публічно декларують бажання не ускладнювати, не ризикувати, не воювати. Хутчіше до миру, швидше домовитися, менше амбіцій — і все якось само собою вляжеться.
Швидкий мир. Звучить привабливо, правда? Особливо якщо ти не стирчиш на СПшці і ніколи не чув приліт КАБа.
Однак от у чому парадокс. Саме ті, хто так палко хоче «швидкого миру» і радить Україні не перейматися зайвими геополітичними амбіціями, — саме вони потім будуть скаржитись, що нас чомусь не розуміють на Близькому Сході чи ще десь. Те, що для зміни на даному напрямку треба щось робити, їх мама не вчила.
Питання риторичне, але все одно задам його вголос: ми справді хочемо повторити досвід провальної підготовки до великої війни — тільки тепер у сфері міжнародного позиціонування? Тоді теж здавалося, що можна почекати, що є важливіші справи, що якось само розсмокчеться. Не розсмокталося. Ціна вилилась у калюжу червоного кольору.
Нам випав шанс не проґавити момент. Світ ділиться на блоки, і ці блоки формуються прямо зараз. Той, хто встигає стати корисним — отримує місце за столом. Той, хто чекає, поки все проясниться — сяде біля дверей. Або взагалі залишається на вулиці.
Україна воює вже давно. Не рік, не два. І цей досвід — не лише трагедія і втрати (хоча і те, і інше є, і більше, ніж хотілося б). Цей досвід і є капітал. Унікальний. Таке жоден навчальний центр НАТО не відтворить у симуляторі. Його потрібно конвертувати у союзи та вплив. У нові амбіції для країни, яка після війни не хоче чекати на чергову гуманітарну допомогу.
Але — і тут я повертаюся до свого головного занепокоєння — для цього потрібна система. На ентузіазмі окремих людей далеко не поїдеш.