OSINT на глиняних ногах
Примітка редакції. Не судіть осінтера — він грає як може. Але, будьмо відверті, це лише один із способів щось знайти та почитати.
Не кожна релігія потребує від вас грошей на будівництво храму. OSINT у масовому сприйнятті давно перетворився саме на таку релігію.
Я дуже люблю хороші дослідження з такими методами, але все ж маю розуміти їх недоліки. Це дані, які були зібрані у відкритих джерелах, а не виїхали з російського штабу в торбі нашого шпигуна. Тобто, як мінімум, не треба сильно переоцінювати їх.
Це не вирок. Це не знімки з вашого мавіка над ворожою позицією. І точно не доповідь ЦРУ з грифом «Цілковита правда, тому нікому не казати». Це лише один інструмент, який працює у зв’язці з іншими, і який має невиправні обмеження.
Звідки беруться обмеження у такій вільній спортивній дисципліні? Вони випливають із самої природи відкритих даних. Тобто OSINT — це добре, але це не розкопки в пошуках чогось нового. Це кропітке збирання даних, що розкидані по поверхні.
Примітка редакції. За тією самою логікою археологи ніколи не назвуть колегами «чорних» археологів. Бо ті не копають, а бігають із міношукачем і збирають ногами старі міни та снаряди.
Це, здавалося б, очевидно. Проте масова аудиторія сприймає висновки осінтерів приблизно так само, як середньовічна людина — слова астролога. Лише з тією різницею, що астролог хоча б не претендував на точність. Він казав, що зірки на щось вказують.
Сучасний осінтер публікує пост із супутниковим знімком і координатами — й аудиторія вирішує, що це і є реальність. Повна та остаточна. Далі все залежить виключно від совісті автора.
Тут і починається перша з проблем. Мотивація.
Бізнес відповідає за результат, бо отримує за це гроші. Армія відповідає — бо є статут, ієрархія та конкретні наслідки за неправильно проведену розвідку. Державна служба, і та несе відповідальність: якщо прямо-таки вляпаєшся у скандал — тобі принаймні в теорії світить звільнення.
Незалежний осінтер не несе нічого, крім власної ваги. Я не просто так кажу, що за більшість аспектів у цій роботі відповідає лише його совість. Та не всі дослідники, на жаль, ставляться до своєї репутації так, як це робить уже знайомий читачам «Петра і Мазепи» колектив InformNapalm.
Другою проблемою є можливість маніпулювати. Наприклад, Росія вирішила поводити всіх за один відросток (я про ніс). Авторитарна держава, де рейтинг влади не має жодного практичного значення для прийняття рішень, може собі це дозволити.
Так, це дуже дорогі і дуже довгі операції з дезінформації. Однак щойно у Кремлі поставлять таке завдання — в ГРУ та ФСБ є виконавці, які із задоволенням його реалізують на найвищому рівні.
Це означає, що умовна Росія цілком здатна роками годувати осінтерів вкидами. Час від часу зливати справжні дані, щоб сформувати репутацію «надійного» джерела. А потім — у потрібний момент — підкинути щось хибне в ту саму систему, якій уже звикли довіряти стільки людей.
Саме тому OSINT треба підтверджувати якомога більшою кількістю джерел. Не просто дивитись відео, де у танчиків башти відлітають. І тут виникає запитання, яке чомусь мало хто ставить уголос: звідки осінтер знає, що його джерело не є частиною чужої операції?
Відповідь неприємна — часто він і не знає. Не може знати. Метод сам по собі не передбачає верифікації мотивації джерела. Він передбачає верифікацію даних, але тільки тих, що вже вдалось знайти.
Ось тут і виникає ключова концептуальна проблема. Є осінтер Петро. Він вирішив порахувати знищені танки ЗС РФ. Зробив це чесно, скрупульозно й уважно. Порахував усе, про що з’явилися дані в мережі. Ще раз: те, що з’явилось.
Проте уявімо умовну бригаду, якій дали чітку команду — мінімум півроку нічого не публікувати. Взагалі. Жодних відео, жодних фото, жодних згадок у соцмережах. «Так треба», підпис і крапочка. Кажу про це, бо знаю одну команду дронщиків, якій півтора року не дозволяли нічого публікувати через певну специфіку їх цілей.
Виходить, їх робота для осінтерів просто не існувала? Я вважаю, що так. Відео ж не публікувались, а у штабі цивільних осінтерів не бачили.
І тепер уявіть, що публіка сприймає результати осінтера Петра не як частину пазлу, а виключно як повну картину. Хто буде для неї поганим? Бригада, яка з певних причин не дала щось викласти. Ось і все.
Осінтери — молодці, бо щодня ведуть пошуки в мережі, аби показати вам хоча б частину айсберга попереду нас. Проблема лише в тому, що люди за цими даними намагаються зробити висновки про розмір усього айсберга. Або, навпаки, до останнього не помічають дані про інший айсберг, який перед ними хіба на білборді не надрукували.
Навесні 2025 року українські осінтери зафіксували щось дуже конкретне: залізничні склади з новенькими САУ, що їхали в бік Карелії. Ленінградський військовий округ зміцнювався — і це не було таємницею для тих, хто стежив. Про це говорили. Про це писали.
Про це, якщо висловитися м’яко, недвозначно натякали всі, хто мав доступ до цих даних і хоч трохи розумів, що вони означають. Реакція Заходу? Приблизно ніяка. Дані пройшли повз вуха людей, для яких вони мали би бути значно важливішими, ніж для українців.
Минув майже рік. Литовська розвідка виявила на своєму кордоні розгорнуті підрозділи ЗС РФ. І для людей, розбещених повною відсутністю загроз, — це було грім серед ясного неба. Несподіванка. Шок. «Як же так, ми ж нічого не знали».
Знали. Просто не вважали за потрібне з’єднати точки. Або вважали, що осінтери — це якийсь окремий жанр розваги для занадто серйозних людей у Twitter, а не частина розвідувального пазлу, який складається в реальному часі і має реальні наслідки.
І тут — найважливіше питання.
Навесні того самого року українська техніка «раптово» в’їхала в Курську область. Для багатьох це стало сюрпризом. У тому числі — для російських осінтерів, яких, треба зазначити, там не бракує. Вони теж стежать. Теж рахують. Теж аналізують відкриті дані. І все одно вони нічого не побачили.
Чому? Тому що хтось подбав про те, щоб даних у відкритому доступі не було. Інформаційна дисципліна, опсек, правильний рівень секретності — і все. Метод, якому надто довіряють, просто не спрацював. Не тому, що він поганий. А тому, що він бачить рівно стільки, скільки йому дають побачити.
Ця думка повинна охолодити будь-який надмірний ентузіазм щодо OSINT як джерела абсолютної правди. Якщо ми самі вміємо «сліпити» ворожих аналітиків із усіма їхніми ресурсами і мотивацією — то чому ми думаємо, що противник не робить того самого щодо нас?
Як треба ставитися до OSINT по-дорослому? По-перше, завжди розуміти, чого дослідник не міг отримати навіть у теорії. Це методологічна необхідність. Будь-який аналіз починається не з того, що є і чого немає. По-друге, верифікація. Два осінтера з різних кінців світу могли скористатись одним джерелом, тоді їх окремі публікації — відповідно, не окремі джерела.
OSINT — прекрасний інструмент. Один із найдемократичніших і найдоступніших способів наблизитися до розуміння того, що відбувається у світі. Він надав журналістиці і незалежному аналізу ті можливості, яких вони ніколи не мали раніше. Це реально важливий здобуток.
Однак інструмент — це не бог із машини. Те, що вам не показали, іноді важить більше, ніж усе те, що ви вже побачили.