Прорив на Тукумс. Частина І
Військова стратегія Росії в Балтії переходить від передбачуваних лінійних наступальних дій до обманливих та флангових маневрів. Прорив через південно-східну частину Латвії може стратегічно розколоти оборону НАТО в регіоні.
Підкреслимо вразливість муніципального управління в Латвії. Особливо в її східних містах, таких як Даугавпілс і Резекне. Це створює можливості для гібридної війни з боку Росії, де Москва здатна використати інституційні слабкості як для розпалювання заворушень, так і заради виправдання збройного втручання.
Соціально-політичне відчуження та російський вплив у латвійській Латгалії стають більш глибокими. Наративи про жертву, опір державній політиці та руйнування ідентичності створюють умови, що сприяють прихованій дестабілізації. Її маскують під місцеву адвокацію чи навіть кризове управління.
Останнє десятиліття стратегічне планування НАТО у Балтійському регіоні було зосереджено на Сувалкському коридорі між Калінінградською областю РФ та Білоруссю. Також плани стосувались Нарви (Естонія). Ці регіони сприймались як ключові напрямки потенційного російського наступу.
Вони вважалися найменш захищеними та найімовірнішими точками прориву. Однак таке мислення стало занадто схематичним. Останніми роками російське військове планування дедалі більше переходить до маневрів, які не так легко передбачити. Особливо коли об’єднана Європа каже, що їй «буде важко зібрати» 25-тисячний військовий контингент.
Одним із таких потенційних векторів, який Росія може розглянути для розширення свого наступу за межі України, був би удар з південно-східної частини Білорусі через Даугавпілс, Резекне та Єлгаву в напрямку прибережного міста Тукумс. Це на заході Латвії.
Маршрут має історичні аналоги та логістичне обґрунтування. Що критично, лише нещодавно багатонаціональні бойові групи почали «розширювати свою передову присутність НАТО» в цьому районі. Якщо Росія здійснить наступ цим маршрутом, цей напрямок має шанси стати не просто тактичним сюрпризом, а й стратегічним шоком: загрожувати розколом усієї Балтійської оборонної лінії та ізоляцією Риги.
Росія часто використовує слабкі місця на рівні місцевого управління, як у гібридній, так і в повномасштабній війні (ось, почитайте). 2014 року головний її успіх на Донбасі був зумовлений фактичною відсутністю місцевої влади, що дало можливість агресору впроваджувати своїх агентів під виглядом сепаратистів.
Так само і 2022 року, коли Херсонська область стала єдиним регіональним центром, загарбаним Росією під час наступу. Її безпосередньо здав Володимир Сальдо — голова обласної адміністрації та, згодом, призначений Кремлем місцевий ватажок. Незалежно від стану армії, Кремль завжди прагне доповнити її гібридними методами ведення війни. Латвія має саме такий потенціал.
Ключовий елемент нинішньої трансформації Балтійського регіону — поступове підривання суверенітету Латвії на муніципальному рівні. У східних районах, особливо в Даугавпілсі та Резекне, центральний уряд дедалі частіше стикається із саботажем своїх рішень.
Місцева влада відмовляється виконувати накази щодо демонтажу радянської символіки. Вона уникає публічної підтримки національних та союзницьких ініціатив. А іноді — безпосередньо протистоїть Ризі. Це формує, по суті, автономні зони політичної нестабільності в Латвії.
2022 року уряд ухвалив закон «Про заборону експонування предметів, що прославляють радянський і нацистський режими, та їх демонтаж на території Латвійської Республіки». Так було схвалено знесення радянських військових пам’ятників.
Однак міська рада Даугавпілса за власні кошти кинулась оскаржувати це рішення до певної дати, називаючи його неконституційним. Це був єдиний орган влади в Латвії, який вважав, що цей закон накладає на нього «непропорційне» фінансове навантаження. Хоч Конституційний суд Латвії і визнав це зобов’язання таким, що відповідає Конституції.
Тоді нещодавно Служба зовнішньої розвідки Росії (СЗР) вкинула дезінформацію про те, що Рига готується до масштабного знесення пам’ятників радянським солдатам часів Другої світової війни. СЗР стверджує, що це була спроба зірвати святкування 80-ї річниці дня перемоги.
За словами політолога Філіпса Раєвскіса, це робиться «виключно задля дестабілізації суспільства, щоб знову розпалити міжетнічний конфлікт між латвійцями та російськомовним населенням». Даугавпілс — один із небагатьох регіонів Латвії, де досі збереглися ці пам’ятники.
Паралельно Латвія переживає демографічну кризу й ерозію ідентичності. Відтік населення і зниження економічної активності призводять до поступового формування етнічно й політично ізольованих громад у великих містах Латгалії, які більше не розглядають Ригу чи Брюссель як авторитетні центри.
Є опір обов’язковому призову на службу в латвійській армії. Так само є спротив переходу шкіл на державну мову. Є суттєве орієнтування місцевих ЗМІ на російські наративи — і все це підсилює негативний ефект. На цьому тлі стало можливим поширення незаконних структур, які нібито виражають «місцеву волю», та поява лояльних до Кремля медіа й інформаційних кластерів.
Власне, щоб ознайомитися з додатковим аналізом цього питання, обов’язково вивчіть такі матеріали:
- «Розумне зростання як інструмент регіональної конвергенції: досвід Латгальського регіону Латвії», жовтень 2017 р.;
- «Комунікація та стійкість у кризових ситуаціях: чи перебувають російськомовні та носії латиської мови в одному човні?», 13 травня 2022 р.;
- матеріали Інституту Китай – ЦСЄ, червень 2022 р.;
- Центр східних досліджень, 16 липня 2024 р.;
- «Розуміння російських стратегічних наративів. Вплив та сприйняття серед молодих російськомовних у Латвії», 21 березня 2025 р.
Всі ці процеси створюють високий потенціал для легітимізації зовнішнього втручання Росії під виглядом внутрішньої нестабільності. Деструктивний сценарій може початися не з танків, а з появи «представників громадськості», протестів проти центральних рішень, розколу в місцевих адміністраціях.
А вже після оголошення кризи може бути введено військове прикриття, нібито для «відновлення порядку». Саме так може розмитися межа між внутрішнім і зовнішнім конфліктом. Ця межа дає ворогу простір для маневру, залишаючи захисників лише з дилемами: як саме на це реагувати.
У Латвії зростають локалізовані наративи жертви, спрямовані на підрив легітимності держави серед російськомовного населення. Через анонімні Telegram-канали, агітацію на вулицях та квазіжурналістські платформи транслюються фейки. В основному це теми системних утисків, закриття шкіл, зростання цін на комунальні послуги та економічний спад у Латгалії.
Повідомлення не обов’язково координовані напряму російською розвідкою — велика їх кількість із них є результатом самоорганізованої лояльності, що підживлюється роками невирішених скарг. Однак цей тип агітації є найбільш стійким. Він цілком локалізований, вбудований у повсякденне життя та інтуїтивно сприймається латвійцями як «наш власний наратив», на відміну від відвертої пропаганди «московського типу».
Варто відзначити умисне дистанціювання латгальського дискурсу від політичного центру Латвії. У місцевій пресі та ЗМІ дедалі частіше зустрічаються риторичні конструкції на кшталт «Рига — це не ми», «нам тут не допомагають» та «нас покинули». Таке відчуження зручне для зовнішнього актора. Якщо криза загострюється, це дає змогу представити будь-яке зовнішнє втручання як технічну допомогу, а не агресію.
В умовах слабкої інституційної стійкості з’являється загроза спонтанної інституційної фрагментації. Такої кризи, коли цивільні адміністрації в потрібних ворогу регіонах можуть просто «перестати визнавати» Ригу центром ухвалення рішень.
А вже це — ситуація, коли зовнішнє втручання можна зобразити не як вторгнення, а як реакція на внутрішню дезінтеграцію. Надзвичайно небезпечний механізм. Він не вимагає негайного захоплення території, а лише використовує наявну ерозію вертикальної влади та ідентичності.
На момент початку відкритого конфлікту супротивник може вже контролювати інформаційну сферу, адміністративні структури та публічний наратив — і тому діятиме не як агресор, а як «відновлювач порядку».
Далі буде.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!