Третій раз у перший клас
Примітка редакції. У безпекових угодах треба говорити красиво і жорстко. Так, наче хтось вас змусить прямо так і робити.
Папір усе стерпить. Особливо м'який, якщо на ньому написані красиві слова. Щось про взаємну безпеку, партнерство, підтримку і спільну відповідь на загрози.
Люди взагалі люблять папір. На ньому, як і на паперті, вас стримує лише совість. Папір не відповідає за слова, на ньому написані. Тож обіцяти можна будь-що. Як в анекдоті, коли картяр дізнався, що за покерним столом джентльмени не розкривають карти і вірять одне одному на слово.
«Хлопці, і тут мені як поперло». Тільки у житті карти все ж доводиться розкривати.
Такі речі дуже помітні на війні. Воює теж не папір. Це роблять люди, які наповнюють собою армії. Воюють заводи, яким держави видають величезні замовлення. Воюють заповнені під зав'язку склади. Воюють бюджети, в яких залишили пріоритет тільки на згадані до цього аспекти.
Врешті-решт, завжди воює політична воля і готовність платити необхідну ціну за свої наявні цілі.
А ось із цим у світі все значно гірше, ніж із підписами.
Такий папірець вам ніхто ніколи не напише, щоб р-р-раз — і готово. Саме тому будь-які договори про безпеку мають одну неприємну ваду. Їхня сила перевіряється не в день підписання, а в день удару. Коли ця писанина нарешті знадобиться на практиці.
Поки загроза існує десь у теорії, всі розумні. Спільна позиція виглядає насправді дуже пристойно. Лідери тиснуть руки, дипломати посміхаються, коментатори пишуть про нову епоху співпраці. Суспільство заспокоює себе думкою, що ось тепер усе точно дуже серйозно. Тепер уже точно ніхто нікого не кине. Точніше, ти завжди опинишся в позиції, де кинеш когось першим.
Щойно починається справжня криза, з’ясовується, що в кожної сторони вибори на носі, і перед ними не можна псувати рейтинг.
І що бізнес втомився від війни ще до її початку. Як колись у Британії лондонське Сіті виступало проти будь-яких бойових дій у перші дні Першої світової. Плавалі, знаєм.
Тобто рівно в той момент, коли договір мав би показати свою міцність, він формально стикається з юриспруденцією, а насправді — суто з людською природою. Вона, якщо прибрати зайву риторику, дуже часто хоче одного. Щоб біда сталася не з нею. І тут доречний простий побутовий образ.
Двоє сусідів домовились разом бити агресивного третього, якщо той полізе. На словах усе чудово.
Поки третій сусід ходить похмурий, ламає паркани і розповідає, що колись усіх тут поставить на місце, двоє інших почуваються мало не братами по зброї. Але ось у якийсь момент він нападає на одного з них. І тоді другий починає неймовірно довго думати. Мовляв, а чи точно треба влізати зараз.
А чи не можна обмежитися словами підтримки?
А чи не провокує це ще більшу бійку?
А чи не краще дочекатися, поки той сам якось заспокоїться?
Та інші «а чи не» з класичного твору Подерв'янського. Мовляв, де ж ти був, чоловіче, коли нас із Бліном рокитнянські бугаї розпитували на предмет спільних гарантій безпеки.
Підібрати можна будь-які підстави. Головне для другого сусіда — дякувати Богу, сьогодні б’ють не мене. І ось у цей момент весь пафос договору починає смердіти боягузтвом, яке дуже довго ховали за красивими фразами. Це сьогодні відбувається надто часто, щоб цього не помічати. Хтось скаже, що так поводяться тільки слабкі, нерішучі або відверто безхребетні держави. Ні, це помилка.
Зараз так поводяться навіть ті країни, які мають більш розв’язані руки, досвід жорстких рішень і цілком реальну готовність застосовувати силу. Вони теж починають тиснути на гальма.
Наприклад, Туреччина. Вона історично не надто довго терпить, коли є певна небезпека для неї. Сирія підтверджує це. А ще Туреччина дуже любить Азербайджан, та коли по ньому вдарив Іран — турки урочисто промовчали. Втім, зараз і по них знову вдарили з того ж напрямку, тож не буду надто категоричним у висновках. Просто фіксую, що попервах і тут договір (у даному випадку, Шушинський) виявився туалетним папером.
Може, США і підштовхнуть Туреччину до активніших дій. Вони вже намагаються це зробити. Та поки цього не сталося (ось зараз, коли пишу, цим і не пахне), приклад дуже актуальний.
Азербайджан обстріляли не 30 секунд тому. Відповідь на це — як у паралізованої черепахи. Говорю фактами.
І тут ми підходимо до ще глибшої проблеми. Вона стосується вже не тільки держав, а й їхніх суспільств. Бо політика ж ніколи не падає з неба просто так. Вітром її не надуло, як і випадкову вагітність. Вона виростає з мільйонів окремих голів. І якщо в цих головах роками живе думка «мене це не стосується», «я нікому нічого не винен», «патріотизм для дурнів», «головне пересидіти» — не треба дивуватись, коли держава починає мислити так само.
Я навіть не знаю, згори донизу ця ідея пішла, чи навпаки. Мені-то, в принципі, і байдуже. Все одно це лікується виключно хірургічним шляхом, і мені тут світить явно не роль пацієнта.
Це той самий нігілізм у рамках вчення Макса Штірнера, про який я вже колись писав. Саме він.
Люди, які свідомо обирають нігілізм, дуже часто вважають себе надзвичайно тверезими. Вони думають, що розкусили життя. Що вся ця розмова про обов’язок, відповідальність, спільну справу, солідарність — просто декорації для довірливих. А розумна людина, мовляв, має берегти тільки себе, своїх близьких і свій комфорт. Усе інше для них є зайвим.
Так уже було не раз. Всі ми знаємо про великі покоління, що пережили дві світові війни (або хоча б другу). Просто для краси ми залишаємо за кадром головне. Для початку ці покоління так само провтикали глобальну небезпеку, як і наші покоління зараз.
Заяви нігіліста майже завжди звучать доросло. Майже цинічно, і тому багатьом це здається розумним. Але є одна біда. Така логіка чудово працює лише до того моменту, поки ти ще можеш стояти осторонь. Поки хижак зайнятий кимось іншим. Поки горить чужий дім, а не твій. Поки чужа країна, чуже місто, чужий кордон, чужа армія платять за твій спокій.
Ось тоді нігіліст справді може почуватися переможцем. Він ні за що не відповідає, нікому не співчуває понадміру, нічим не ризикує, а всі великі слова вважає смішними.
Проблема в тому, що агресор не поважає таку позицію. Його це лише підганяє. Для нього це не мудрість і не нейтралітет. Це запрошення. Перед ним суспільство, яке не хоче захищати саме себе, зневажає поняття спільного блага, роками тренує в собі ухилення від відповідальності. Хіба він побачить у такому стаді складного опонента?
Будьмо відверті, ви б від вигляду такої жертви на його місці сильно злякались?
Якби я писав про мораль, далі був би шокуючий панч. Та його не буде. Бо, як відомо, справжній кризовий час ніколи не піднімає вас до рівня ваших очікувань. Тож буду радий подивитись на цілі суспільства перед лицем хижака, і вже у своєму реальному стані боєздатності. Лікування нігілізму цього разу обіцяє бути дуже цікавим і видовищним.
Тому особиста байдужість і державне боягузтво пов’язані набагато сильніше, ніж багатьом хочеться визнавати.
Людина, яка все життя тікає від великих питань, дуже дивується, коли держава починає тікати від них так само. Громадянин, який сміється з чийогось патріотизму, потім обурюється, що політики не хочуть ризикувати заради країни. Висуває претензії до держави, що вона не піклується про нього. Хоча вона поводиться саме так, як її до того вчили власні громадяни.
Не вірю, що одного дня всі раптом прозріють і стануть патріотами. Простіше розрахувати крах такої моделі світогляду. Вона ж вирощує агресора до такого масштабу, коли тікати вже нікуди.
Люди, які все життя провели у руслі нігілізму, можуть потрапити в зовсім іншу річку. Більш холодну і бурхливу.
У здоровому сенсі патріотизм — це взагалі не про культ прапора і не про показну істеричну любов до батьківщини. Це більш приземлена річ. Розуміння, що існують речі, без яких твій особистий спокій не збережеться. Саме тому патріотизм не треба плутати з екзальтацією. Це різні крайнощі однієї проблеми. І щоб це суттєво прояснилось, потрібен гарний фінальний удар під дих.
Чому? Нігілісти на рівні суспільств і держав надто розслабились. Як добре, що життя нагадає всім їхнє місце.
Бо немає нічого вічного. Будь-якого агресора не можна вічно годувати поступками. Нігілізм не можна вічно продавати як чесноту. Договори не можна вічно перетворювати на заспокійливе для боягузів. Рано чи пізно реальність приходить повернути борг. До нас вона уже двічі приходила. Щоразу її намагалися помічати лише на межі виживання.
Логічно, що вона нагадає нам цей урок, але для економії часу — вже коли зберемось у класі разом з іншими учнями.
Ми ж у мами такі розумники. Третій раз у перший клас.
Хоча стоп. Дивіться, якщо фарватер західної політики був у закритті України на військовий карантин, аби лишень війна не вийшла назовні — цього теж не досягли. Війна, яку не випустили політично, вийшла через поширення її технологічних новинок. У Латинській Америці картелі вже валять урядові війська FPV-дронами. У Пакистані бойовики освоїли технологію скидів.
Що, пацани, гарно війну закрили? Проти потяга двері табуреткою підперли? Так і хочеться спитати — як успіхи? Чуєте глухий стук? Це з коріння вашої байдужості вже виросло величезне дерево.
Політики свято увірували, що з нього зроблять папір для тисячі мирних договорів, які вже вкотре не спрацюють.
А я знаю, що з нього надрукують БРки.