Вище не злетимо, нижче не впадемо
Примітка редакції. Нагадуємо, рубрика Greenlight — ваш вільний мікрофон. Ось наш читач пише про Трампа й по ділу плюється.
Із ненавистю українців до Росії не зрівняється ніщо, але за минулі тижні президент США Дональд Трамп зробив дуже серйозну заявку на перемогу (не будемо переказувати останні новини, самі все пам’ятаєте).
У цій дискусії зазвичай усе зводиться до: а) наша влада просто слабка і корумпована, тому все провалила, а треба поговорити з американцями як потужні консервативні реалісти; б) ну там же агент «Краснов», але після виборів його поставлять на місце. А якщо копнути глибше?
У «доктрині Трампа» ми зайві…
Почнемо з бази: для гарних відносин між двома державами потрібен їхній спільний інтерес. Наприклад, за Джо Байдена такий збіг був, хоча лише частковим: США хотіли захищати демократію у світі та стримувати Росію (ми допомагали, тому одержували гроші та зброю), але при цьому уникати навіть 0,001% вірогідності конфлікту з РФ (тому Вашингтон щоразу місяцями вагався, а до НАТО так і не запросили).
Однак якщо відштовхуватися від заяв і дій Вашингтона, а заразом почитати Національну безпекову стратегію США (ту, що NSS), то умовна «доктрина Трампа» поки що більше нагадує «блискучу ізоляцію» Британської імперії у ХІХ столітті. І у значної частини представників Республіканської партії та ядра виборців ця ідея нарікань не викликає, особливо після Іраку та Афганістану, які для них майже поколіннєва травма.
Тобто Сполучені Штати не боротимуться за абстрактне «глобальне лідерство», а обмежаться захистом своєї території і прилеглих регіонів від прямих загроз. Звідси, наприклад, поступове виведення американських військ із Європи, про яке мало говорять, але воно є.
Натомість головною темою буде економічна експансія, яка ще й допоможе розв’язати проблеми вдома на кшталт дорогого пального — привіт російському дизелю. Він, до речі, не зіб’є ціни у США, але перед виборами владі завжди потрібні яскраві кроки.
У цій доктрині адміністрація Трампа хоче підписувати угоди з іншими країнами, аби вони інвестували у Сполучені Штати чи імпортували товари звідти (наприклад, ось кейси Південної Кореї та Саудівської Аравії). Плюс безмитна торгівля і доступ до цікавих їм природних ресурсів, про які теж прагнуть домовлятися.
Решта буде цікава радше економістам, але вже тут починаються проблеми, бо у Білому Домі не вважають Росію небезпечною для себе. Недарма ж Трамп згадував «великий, прекрасний океан», який відділяє їх від Європи.
А оскільки трансатлантичну єдність по-байденівськи у MAGA не підтримують, то ЄС для них наче й партнер, але водночас проти нього ведуть торговельні війни, тоді як NSS пропонує тактику «розділяй і володарюй» із підтримкою ультраправих партій, аби перебудувати ЄС під бажання Вашингтона. Самі здогадаєтесь, як це впливає на бажання допомагати Україні, яка партнер Євросоюзу і прагне туди вступати?
Тим часом президент Сполучених Штатів вірить, що війну можна зупинити, просто якщо двоє лідерів захочуть цього і щиро поговорять, буквально як у бізнес-конфліктах. А перемагає завжди більша країна, у якої численніша армія. Звідси й претензії до Володимира Зеленського, який намагається щось пояснювати про геополітику та екзистенційне протистояння з Москвою, замість поїхати до Росії.
…а от Росія — цінний партнер
Державу-агресорку у Білому Домі тим часом розглядають як потенційного економічного партнера для однієї з великих угод, бо там колосальні запаси нафти, газу та інших копалин. А тепер угадайте із трьох разів, якій зі сторін симпатизує американська влада у нашій війні.
Звісно ж, росіяни це розуміють не гірше за нас, і плавно перетворили перемовини про зупинку війни в діалог про спільний бізнес після неї, пропонуючи різні проєкти на зразок спільного володіння «Північним потоком – 2» чи освоєння Арктики, де нібито багатств аж на 12 трильйонів доларів. Словом, мотивують штатівців укласти максимально швидкий мир та почати заробляти.
І так, Україна у цій конструкції лише заважає своєю принциповістю втілювати «доктрину Трампа», тому на неї треба тиснути… сюрприз, ось у РФ та США взяв і з’явився спільний інтерес, чи не так?
Допомогло Москві і те, що Америку на переговорах представляють не держсекретар Марко Рубіо чи генерал Кіт Келлог, які все ж мислять геополітичними категоріями, а бізнесмени Стів Віткофф та Джаред Кушнер, зацікавлені у прибутках (згадуємо про погляди самого Трампа на світову політику). Тому, як на торгах, роблять кроки назустріч на кшталт пропозиції розморозити частину російських активів. Дизельну угоду, до речі, зараз теж подають як жест, який спонукає РФ до миру. А не тиснуть на агресора, хоча арсенал для цього є.
Далі теоретично можна дискутувати: ця пара працює на власну кишеню, для президента, є ціле коло «клієнтів», яких треба завести в РФ на вигідні контракти, чи все одразу? Сенатор-демократ Джон Оссофф стверджує, що за лаштунками готується багатомільярдна американсько-російська енергетична угода із цілим списком учасників, але джерел не називає.
На це накладаються специфічні погляди згаданого дуету на світ. За оцінкою Декстера Філкінса, журналіста видання New York Post, Віткофф і Кушнер вірили, ніби Росію не можна перемогти, а Путіна вважали гідною людиною. І звісно, здогадайтеся, що вони розповідають у Білому Домі, коли повертаються туди з Москви, причому це треба множити на погляди самого Трампа, які ми згадували вище.
Тому ми можемо просити «Томагавки» або хоча б якусь реакцію на обстріли Києва, але для влади США це зараз звучить як «зіпсуйте заради нас стосунки з перспективним бізнес-партнером, бо ми не хочемо зупиняти війну, яку все одно програємо, адже Росія потужна». В результаті всі претензії знову лише до нас, а Росії гарантують відсутність санкцій за розпіареним «законом Ліндсі Грема».
У першій спробі це змінити Україна намагалася застосувати угоду про надра, а зараз так само просуває домовленості про безпілотники (мовляв, із нами дружити теж вигідно). Але хто сказав, що це дасть результат?
Із цинічного погляду, США однаково матимуть доступ до наших природних ресурсів після війни — документ уже підписано, а інвестори критично потрібні саме нам. Дрони ж американцям менш важливі, ніж для умовної Німеччини, бо вони не готуються до великої наземної війни, тому вау-ефекту не буде. До того ж сам Трамп узагалі розповідав, що це ми винні Америці сотні мільярдів за зброю.
Традиційна дипломатична наука радить у таких випадках шукати прихильні до України голоси у близькому колі Дональда Трампа, аби вони могли донести йому нашу позицію, але і цей варіант поки що малоперспективний, і не через поганого Зеленського чи відсутність посла (хоча мати його у стратегічно важливій країні все-таки треба).
Бо «точок дотику» із президентською командою відверто бракує. Очільник Пентагону Піт Геґсет зупиняв допомогу Україні навіть без вказівок Трампа, і більше зосереджений на «культурних війнах» із лівими лібералами та китайській загрозі, ніж на подіях у Європі. У нас це називалося «ворог не в Кремлі». Його заступник, упливовий ідеолог республіканців Елбрідж Колбі відомий закликом зосередитися на протистоянні КНР — допомога нам у цю конструкцію слабко вписується.
Віцепрезидент Джеймс Венс підтримував «розворот до Азії», налаштований проти військової активності США у інших регіонах та хейтив Євросоюз, наших ключових друзів. Відносно прихильнішим до Києва можна назвати хіба Марко Рубіо, однак він діє дуже обережно, аби не закінчити, як наш улюблений Кіт Келлог. Як-то кажуть, choose your fighter.
Будуть гойдалки, але без змін
До Нового року лишилося трохи більше ніж два місяці, а до полегшення на американському напрямку — менш ніж три тижні. Адже після виборів 4 листопада команда Трампа надовго перемкнеться на внутрішню політику, і Україна отримає перепочинок.
Найпевніше, на той момент ми вже матимемо як повноцінну роботу Starlink, зокрема його військової версії Starshield (почали відновлювати ще 15 жовтня), розвіддані, нагадаємо, знову надходять. Ну а закупівля зброї у США за програмою PURL тривала навіть у найкризовіші дні.
(Офтоп: останній більше шкодить той факт, що Вашингтон ставить нас у списку пріоритетів нижче за Близький Схід, куди і йде більшість ракет, але на це ми навряд чи вплинемо — конкурувати з нафтовими монархіями Україні поки що зарано.)
Річ у тім, що продовжувати для Білого дому таки вигідніше, ніж зупинятися, а причини тут радше бізнесові. Наприклад, ЄС зараз розробляє власну альтернативу Starlink. Не факт, що вона буде кращою, але статус «системи, яку вам вимкнуть просто так» може спонукати умовну Німеччину змінити оператора, замість лишитися з Ілоном Маском.
До речі, якщо вірити британській The Telegraph, саме засновник SpaceX запропонував обмежити Україні супутниковий зв’язок, але коли почалися прильоти по Києву, схоже, злякався за імідж власної компанії, що може впливати на «відкат» цього рішення.
Аналогічна історія з PURL, адже, постачаючи американське озброєння, США не лише заробляють гроші, а й підтримують свій імідж відносно надійного партнера, на якого ЄС може покластися. А цей ресурс нині дефіцитний через історії на зразок пропозицій віддати Штатам Гренландію.
Це були відносно гарні новини, а тепер погані: так, ми відкотимося до рівня умовного вересня, але у Вашингтоні вважатимуть це достатньою поступкою, а тому відмовлятимуть нам у більшому. Аби, знову-таки, не дратувати Росію і водночас спонукати Зеленського домовлятися. Тобто готуйтеся: ніякого Starshield над територією Росії, перехоплення «тіньового флоту» чи нових видів зброї для України аж до кінця каденції Трампа.
І навіть після виборів, на яких демократи здобудуть більшість у Палаті представників як мінімум (є шанси і з Сенатом) зміни не гарантовані. США — таки президентська республіка, і більшість важливих для нас важелів (на кшталт запровадження санкцій чи передачі військової техніки) залишаться у руках президента та його призначенців у Пентагоні і Держдепі.
З іншого боку, опозиції буде чим тиснути на президента, але щоб лобіювати рішення на нашу користь, доведеться спочатку налагоджувати взаємини з новими демократами. Зараз там зміна поколінь — прийдуть люди, які раніше не цікавилися Україною, побільшає лівих, які історично тяжіють до пацифізму та зосереджені на Палестині.
Паралельно треба шукати альтернативні контакти з республіканцями, і не так з мешканцями Білого дому, як із рядовими членами Конгресу, експертами та лідерами думок — удалося ж у випадку Лори Лумер, чи не так?
Передумови для цього є, адже MAGA не вдалося налаштувати більшість американців проти нас, у народі настрої були дуже навіть позитивні. Хоча цього недостатньо, аби вони тиснули на владу прямо зараз саме з вимогами допомагати Україні, у перспективі такі погляди все ж важливі.
Тут, звісно, потрібно більше креативу, ніж просто «брифінг у посольстві до річниці вторгнення»: когось погукати в Україну «на слабо», інших втягувати у дебати через X чи YouTube. Бо Трамп за два роки піде, а політсила залишиться.
А перелік того, що нам потрібно від США, лишається широким. Як мінімум — гарантувати відсутність криз на зразок недавньої. Бажано — більше озброєння. Як максимум — ті ж ліцензії на системи Patriot. Відчуваєте, як нам потрібен кваліфікований дипломат у Вашингтоні та повноцінна стратегія взаємин зі США? Сподіваємося, усе буде.