Жертва не обирає, жертва виживає (або ні)
Жертва ніколи не обирає момент, коли їй пора піклуватися про своє життя. Його диктує той, хто несе загрозу.
Антилопа не має відстрочки від марафону всього свого життя, щойно на неї накинув оком лев. Людина не обирає, коли тікати від голодних вовків. Держава не може обрати, коли їй зручніше почати незручні заходи задля виживання. Безпека — це про те, що ми робимо, коли вибору вже немає.
Це банальна істина стратегії. І саме її вперто ховають у шухляду під назвою «скоро обговоримо». Ви ж не забули, коли мобілізація в Україні почалась, а коли її просило військове керівництво? За різними даними, різниця становить від двох тижнів до місяця. Хоча загроза вже існувала. Питання в тому, як до неї ставились, і що із цього вийшло.
Зараз в Україні хтось стогне, що пора припинити мобілізацію, але вже ніхто не задається питанням, чи вона взагалі почалась. Життя не залишило запасних варіантів. Є те, що є. Але ж ми не окрема цивілізація, щоб мати свої унікальні ознаки. Тому ті ж риси можна впізнати в інших державах навколо.
Суперечки серед німецької еліти про умовне повернення призову — та ж риса. Суто розкіш мирного часу. Законодавчий рівень усе спустив на вербальне фехтування без цифр і дедлайнів. У всіх усе добре. Жертва, на яку ще не накинулись, наперед відмовляється бігати.
Це пауза, за яку оплачують боєготовністю замість купюр. Той, хто критикує європейців без урахування наших помилок, нехай покаже нашу вчасну підготовку до мобілізації. Той, хто критикує лише нас, матиме питання, коли з підготовкою до війни Європа так само не встигне. А вона не встигне.
Європа — не агресор, навіть потенційно. Вона є претендентом на роль наступної жертви, у бік якої показує зуби тандем Китай – Росія. Жертва не визначає графік харчування хижака.
На державному рівні кожне рішення потребує часу. Якщо антилопа побачила лева та просто побігла, тут усе набагато важче. Ось ви почали мобілізацію із запізненням. Треба набрати людей, а потім готувати їх (від місяця та довше). Хижак не чекатиме, поки настільки повільна антилопа розженеться.
Ціна вашого небажання реагувати — місяць боїв у, м’яко кажучи, паршивій комплектації. І ті, кого ви набрали до війська сьогодні, будуть змушені відбивати у ворога те, що ви втратили вчора. Тобто зазнавати більших утрат. Не через те, що вони ідіоти та воюють якось неправильно, просто ви як керівник вкрали у них шанс на легше виконання завдань. Це ой як не люблять визнавати професійні крадії часу.
До речі, німці обговорюють не стільки бажання відкласти мобілізаційні заходи, скільки спробу перекласти їх на добровольців. Знову ж, нам це все до болю знайомо. «Почекаємо, раптом вистачить добровольців» — типова тактика самообману.
Добровольці завжди дають красиву картинку. Ось вам військкомат, ось мільйон охочих. Але такі романтики ніколи не витягнуть потрібні обсяги мобілізації. Це треба розуміти. Україна 2022 року розуміти не захотіла. І у той момент, коли наша держава могла оголосити тотальну війну, знявши із себе частину майбутніх утрат, ми погналися за гарною картинкою.
Держава поставила за пріоритет не перемогу, а намагання зберегти контури «мирного життя». Щоб у кіно люди ходили, щоб кав’ярні працювали. Це створило величезне провалля між потребами війська та виданими йому ресурсами. І ті ж самі добровольці заткнули собою дірки суспільної байдужості.
Висока мотивація одного добровольця на фоні байдужого натовпу? Людей завжди буде менше, ніж завдань для них. Рекрутів багато не буває. Змиріться із цим.
На щастя, у згаданому мною Берліні не всі загрались у чисто українську реакцію зразка 2021 року. Лунають голоси з ХДС, що призовна система потрібна не на випадок, коли раптом не вистачатиме добровольців, а вже.
З нашого досвіду можна передбачити наступні питання інших держав, які потребують мобілізації, але щодуху намагаються від неї відкараскатись. Наприклад, щось про інвестиції. Або крик «Що ж робити економіці?!».
Ой, та нічого не робити. А коли починається повінь, економіці теж дуже шкодить масова евакуація людей та виробничих потужностей. Не хочете? То й не треба. Легше потім трупи порахувати, ніж туди-сюди возити.
Лісові пожежі дуже напружують економіку, як я чув. То давайте під час пожеж не припиняти роботу лісопилень. Подихали, покашляли, далі ріжемо колоду за колодою. Бо ж як інакше економіка працюватиме?
По фермерах дуже боляче б’є африканська чума свиней. Щойно одна свинка захворіла, доведеться позбуватись цілого поголів’я. Але ж економіка, шановні? Всіх свиней вигодуємо, виростимо, отруїмо покупців. Поки суд та діло, ще пару сусідніх ферм заразимо — нехай теж АЧС не помічають. Головне, ми не напружили економіку своїми заходами з реагування.
Чи, може, спробуємо думати як дорослі люди? Помічати не лише ціну реакції, а й ціну подразника без реакції? Мабуть, наші помилки решту держав не навчили, тож усе засвоюється або великою кров’ю, або ніяк.
Якщо жертві дуже складно тікати, ніхто не заважає сісти й почекати хижака з рівним диханням. Якщо ж хочете вижити, ви зобов’язані реагувати.
Страх перед зобов’язаннями завжди сильніший там, де вищий рівень комфорту. У тих, кому є що втрачати. Щоправда, втрата життя одразу позбавляє вас і того, що ви боялись утратити у форматі активів. Чомусь ці дві категорії слабко резонують у головах громадян, хоча мали б.
Та що тут про інші держави. Десятиліття благополуччя навіть Україну відучили говорити з громадянами по-дорослому. І я зараз не згадую крики новоявлених лібертаріанців про ТЦК. Є інший приклад, він якраз aged well.
Згадайте наші хвилі мобілізації в АТО. Згадайте реакцію на них, особливо у віддалених від зони АТО областях. А це ж була і близько не нинішня мобілізація за рівнем складності, тільки реакція на неї тоді була приблизно такою ж. Зараз той фестиваль переведених стрілок хіба не кумедно виглядає?
Така ганьба тривала, бо 2014 рік змусив українців відчути примусові дії. Але примус не є ознакою диктатури. Це відповідь на те, що вам ближче — примус від своєї держави на час бойових дій, чи примус ворога вже до самої смерті.
І я не думаю, що цей цирк ми не побачимо в інших державах нашого континенту. Куди не плюнь, жертва дуже ділова. Рахує кошти на порятунок та ставить питання, чи не дешевше здохнути.
Як казав Юнг, ми — не те, що з нами сталось. Ми — те, чим вирішили стати внаслідок цього.
