Дивись, рутина добре горить
Нещодавно Росія знову відчула комунікабельність наших безпілотників. Абсолютно заслужений удар. Та сьогодні замість моралі я хочу показати вам цю ситуацію під дещо іншим кутом.
Тоді Міноборони РФ відзвітувало, що система ППО збила 93 дрони над вісьмома областями, включно з Московською. Вдень атаки продовжилися, начебто додавши ще 39 збитих БпЛА. Мер Москви запевняє, що суттєвих пошкоджень чи жертв немає, хоча трохи згодом Astra показала влучання у Зеленограді.
Що ж, дістаємо записник. 38 дронів начебто збили над Брянською областю, ще 19 — над Московським регіоном, із них 16 летіли на Москву. 11 безпілотників, як мінімум, помітили над Калузькою областю, ще 8 — над Тульською, по 5 — над Орловською та Нижньогородською. Далі по дрібницях, 2–3 дрони нас зараз не цікавлять.
Росіяни кажуть, 132 дрони за добу? Навіть якщо половина з них — вигадка чи перехоплення, це все одно разючі цифри. 2022 року наші атаки дронів були поодинокими, а за весь 2023-й Україна атакувала російські об’єкти лише 86 разів. Зате тут за одну атаку настільки вдалі показники.
Знаєте, пора зізнатись. Узагалі я писав вам про наслідки українського візиту безпілотників у ніч на 20 липня. Та число тут не грає ролі. Головне, що тепер подібні випадки стали абсолютно рутинною подією.
Тільки не подумайте, що я вірю російським звітам. Мені потрібна ілюстрація, що Росія вважає за доцільним хоча б сказати вголос — бо навіть це для України пару років тому було б неймовірним успіхом. Я радію не стільки влучанням чи хитрому задуму кожної операції. Я радію, бо це вже не разові акції. Ось що головне.
Росія, як і будь-яка сторона, що зазнала ударів, зацікавлена не в правді, а в контролі наративу. Як мінімум, це ускладнить нам аналіз ефективності атак. Така ж рутина війни, як і самі удари.
Раніше українські удари виглядали таким собі «творчим поривом». Розвідка щось знайшла, ціль удалось підтвердити, засоби знайшли чисто на ходу. Тоді наші атаки, як не крути, здавалися сенсацією. І це дещо збиває оптику, коли намагаєшся оцінювати успіх операцій.
Тепер це системна робота, від розвідки цілей до масового виробництва БпЛА. За даними Міноборони України, 2024 року Україна виготовила 1,5 млн дронів, а 2025-го планує вийти на показник у 2 млн. Це ж не лише про FPV-дрони було, а й про далекобійні безпілотники, здатні долати сотні кілометрів до Москви чи Тули. Все в сумі.
У травні 2025 року наш дрон уразив НПЗ у Татарстані. Це за 1200 км від кордону. Що, не пам’ятаєте? Звісно, легко було забути чи не помітити. Бо лідерам думок набагато зручніше оцінювати те, як у нас не вистачає ППО. Хоча пора б уже вивчити просте правило: на війні навіть цивільним треба оцінювати якомога ширшу картинку.
Наші атаки не зупинять війну миттєво. Так само, як не зупинять її успішні атаки піхоти чи артилерії. Війна — марафон, не спринт. Лише щоденна монотонна робота здатна довести ворога до потрібного нам становища. І мене починає бісити образ жертви, який ми так відчайдушно собі малюємо.
Так можна було робити 2022 року, і навіть потрібно. Тому я тоді мовчав, стуливши пельку щодо будь-яких поглядів на інформаційну політику. Але надворі, вибачте, 2025-й. Україна має достатньо проблем, але у деяких аспектах стала на голову вище від себе попередньої.
Ті самі обстріли російських НПЗ у 2024 році скоротили виробництво пального на 7%, що вплинуло на постачання армії РФ. Повірте, якщо ви не відчували ефект від цього, його точно відчула наша піхота.
Якби у 2022 році хтось сказав, що ми будемо щотижня запускати десятки дронів на сотні кілометрів углиб Росії, я б не повірив. Якби сказали, що в Україні через надмірну кількість дронів, їх операторів та цієї галузі буде створено Сили безпілотних систем, я б стрибав від радості. Хіба ми робимо так мало, щоб самим це не помічати?
На жаль, більшість людей завжди хоче найкращих результатів, не прикладаючи до цього абсолютно жодних зусиль. Я б сказав, що із цим треба боротись. Але із цим побореться сама реальність, яка все ж змусить нас видати власний максимум. Уже багатьох змусила, і у багатьох це ще попереду.
А мою радість затьмарює біль. Скільки хороших, дійсно гідних людей не дожили до цієї чудової рутини, яка настільки добре горить щодня? Як би вони проявили себе зараз, маючи такі можливості? Чи вони взагалі уявляли, що така фантастика стане для нас звичайною буденністю?
Звісно, цього ми вже не дізнаємось. Хоча віряни можуть запевняти, що дізнаються після смерті.
Мені лише хочеться, щоб українці навчились помічати не лише найгірше навколо себе. Надто багато людей працюють за всіх, щоб ці «всі» хоча б очі відкрили та щось побачили. Цього, на превеликий жаль, поки що так і не сталось.
