Джеймс Ворнер Белла. Перша світова
Примітка редакції. Дякуємо за цей переклад нашому постійному автору Богдану Мельнику.
Те, що потім назвуть Золотою ерою Голлівуду, створили покоління 30-х, 40-х і 50-х років ХХ століття. Технології зробили свій внесок. Сценарії базувалися на великих романах, історичних працях і захопливих історіях, опублікованих у журналах.
Одним із тих, хто значно сприяв цьому розвитку (зокрема, появі фільмів Джона Форда), був письменник Джеймс Ворнер Белла. Його історії були потужними, зворушливими, сповненими мужніх і відважних персонажів. Сам він був ветераном не лише Першої, а й Другої світової війни.
Белла народився в Нью-Йорку 1899 року. Походив із заможної сім’ї середнього класу, чиї корені сягали ще колоніальної ери. Вже в юності був завзятим читачем, мав успіхи з англійської мови та історії. Його також цікавила авіація. Взагалі він мріяв одного дня стати пілотом, хоча в 11 років став свідком аварії біплана на авіашоу в Нью-Йорку. Це був 1910-й.
Після закінчення середньої школи юний Джеймс боявся пропустити Велику війну, поки всі чекали, коли ж США долучаться до бойових дій. Тому перетнув кордон із Канадою, де й записався до Королівського льотного корпусу.
Йому вдалося пройти всі випробування льотної школи. Врешті-решт, Белла потрапив до групи курсантів, яких навчав Піт Лендрі — суворий ветеран Першої світової (учасник битви під Вімі-Рідж). Лендрі називав своїх курсантів «гунами», бо під час навчання вони знищили більше британських літаків, ніж німці.
Примітка перекладача. По-перше, не забувайте, у західній історіографії Перша та Друга світові війни подекуди позначені як Велика війна (Great War). По-друге, гунами під час Другої світової вороги німців називали самих німців. Але про це ви вже могли й самі здогадатись.
Маючи менше ніж 10 годин навчальних польотів, одного дня Белла отримав наказ виконати одиночний політ. Гуркочучи по злітній смузі, він відчув, що старий «Дженні» дрижить сильніше, ніж зазвичай, але все ж потягнув важіль на себе. Літак злетів у небо. Наближаючись до Торонто, він зробив широкий поворот і повернувся на аеродром.
Посадка була ідеальна. Під час наступних трьох приземлень він зламав колесо, стійку та хвостову опору. Може, це було через жорсткі посадки, або через вік літака — це вже предмет дискусій. Факт у тому, що Белла так і не розбив літак, як це сталося з іншими курсантами. Деякі з яких, до речі, загинули.
Далі було ще кілька тижнів тренувань і більше часу на одиночні польоти. Іноді злітна смуга була вкрита снігом. Одному офіцеру спало на думку замінити колеса літака лижами. Белла та ще один курсант першими спробували злітати й приземлитися з новим обладнанням. Обоє впоралися. Белла казав, що це була «найвища мужність власного невігластва».
Белла розповідав, що вони виконували досить ризиковані маневри без належних інструкцій. Командування видало дві сторінки базових інструкцій. Перша сторінка описувала, як розпочати певний маневр, а друга — як із нього вийти. Прочитавши обидві сторінки, Дана Батчарт, один із близьких льотних друзів Белли, зіжмакав першу сторінку й викинув її. «Якщо не читати цього, — сказав він, — тобі не знадобиться це», — і зіжмакав другу сторінку, викинувши її також. Белла вважав, що всі вони перебували на «шляху гострого божевілля».
Успішно завершивши льотну підготовку, Белла отримав звання лейтенанта. За кілька днів його відправили до Англії, де він приєднався до новоствореної 117-ї ескадрильї. Вона розташувалась у Вайтоні, поблизу Кембриджа.
Для молодого пілота це означало додаткову підготовку на винищувачах і бомбардувальниках, а також польоти через Ла-Манш. Одного дня Белла повернувся на базу з багатьма кульовими отворами в літаку й із одним у власному підголівнику.
Вже до кінця війни наш герой був підвищений до заступника командира льотної групи «B» 117-ї ескадрильї. Потім було повернення до Нью-Йорка. Там він вступив до Колумбійського університету, де отримав ступінь бакалавра. Пізніше здобув ступінь магістра з історії, але вже в Джорджтаунському університеті.
Закінчивши виш, Белла поставив собі за мету стати письменником. Його голова була сповнена історій, які незабаром з’явилися на сторінках The Saturday Evening Post.
Спочатку він написав свою першу книжку про бурхливі 20-ті в Нью-Йорку («Ці шалені роки»). Пізніше Белла скаже, що про цей доробок усі забули — і, можливо, навіть заслужено. Та незабаром вийшли ще дві його книжки: «Сини Каїна» про розірвані життя чоловіків і жінок та «Боги вчорашнього дня» — художній опис його льотного досвіду під час Першої світової.
Белла мав гарний дохід і жив добре. Він познайомився зі Ф. Скоттом Фіцджеральдом, Едною Фербер і Джоном П. Марквандом. Знав Чарльза Ліндберга ще до його одиночного польоту через Атлантику. Був хорошим другом мера Нью-Йорка Джиммі Вокера.
А через статті Белли про військових, зокрема на підтримку Біллі Мітчелла, у політичних колах говорили про його можливе призначення на посаду у Військовому міністерстві.
Незважаючи на все це, наш герой відчував неспокій. Він позначав шпильками на мапі світу місця, які хотів відвідати. Один хороший друг запитав Беллу, як довго той буде відсутній. Відповідь була така: «Ймовірно, до кінця мого життя — і трохи довше».
Белла спочатку прибув до Аризони. Там зустрів Джиммі МакГвайра, нью-йоркського ірландця, який воював у іспансько-американській війні на Кубі в 1898 році, а 1914-го теж поїхав до Канади на Першу світову. Тоді він служив у канадській легкій піхоті й повернувся додому капітаном, нагородженим британським Воєнним хрестом.
Вони говорили про революцію, що назрівала в Мексиці. Британський генерал Джордж Мелвілл Бойнтон хотів організувати бригади для підтримки мексиканських повстанців. Він призначив МакГвайра командиром 1-го полку. Той, своєю чергою, запропонував товаришу очолити одну з рот полку.
Наш герой поцікавився, хто стане командиром його батальйону. Як виявилось, це відомий драматург Портер Емерсон Браун, який колись писав промови для Тедді Рузвельта і служив із Панчо Вільєю. Белла одразу ж погодився.