Мультикам, поліція i холод
Примітка редакції. Наш старий автор побажав публікуватися під новим ім’ям, оскільки дещо переосмислив. Із початку повномасштабки нам не писав. Вітайте старого новачка!
Привіт усім читачам, які залишаються з «Петром і Мазепою», незважаючи ні на що. Колись я закинув сюди пару текстів, але під іншим псевдонімом. Мушу визнати, тоді був дещо наївним, а ще не мав бойового досвіду та відповідних записів у документах.
Що ж, інколи треба почати все спочатку. Про що треба казати прямо, коли надворі війна? Про війну, поки вона триває — інших важливих тем на горизонті не буде видно. Тому запишу сюди пару своїх спостережень, які для вас потім вичистять від лайки та опублікують із гарною картинкою.
2026 рік приніс мені відчуття, що у нас нарешті починається інституалізація війни. Хтось скаже, що цього немає і зараз, але я посперечаюсь. Хтось скаже, що такому треба було радіти десь у 2022-му, в крайньому разі — в 2023-му. І буде цілковито правий.
Україні як самостійному державному утворенню пішов 35-й рік життя. Відкладемо героїчне минуле, яке ніхто не ставить під сумнів, але від якого не залишилося жодного практичного сенсу. 35 неповних років. Це в перерахунку на життя — тьху, якась дрібниця. Якщо хлопець народився водночас зі здобуттям нашої Незалежності, зараз він або в армії, або заброньований, або ховається від армії. Не стариган якийсь.
Із цих 35 років ми вже 12 провели на війні. Гібридна, не гібридна — без різниці. Коли десь точаться бої, а у вас феєрверк лише святковий — це ж не означає, що на Сході вас почули й припинили стріляти. Ще раз, 12 із 35-ти. Грубо кажучи, третину свого життя наша держава вже провела, так чи інакше беручи участь у бойових діях.
Коли вам 35 років, і ви пропрацювали у певній компанії 12 років — погодьтесь, ви ж це не забудете за півгодини, чи не так? Так само не можна забувати й тут.
І ось, поклавши майже третину прожитого часу на вівтар війни, Україна нарешті дійшла до інституалізації військових буднів на державному рівні. Звучить гордо, мабуть. Та насправді, за рахунок грандіозного запізнення, радіти тут можна хіба одному: ура, крига скресла, процес пішов. Хоча, я впевнений, йому ще заважатимуть з усіх сторін.
Спостереження №1. Пам’ятаєте, торік у ЗСУ дозволили мультикам? Якщо бути точним, камуфляж ММ-25. Це минулого літа відбулося, точну дату шукати навіть не планую. Головне, шо це є.
Поясню, чому це «головне». В армії й так давно дивилися не на те, яка форма має бути за статутом, а що краще підходить для виконання завдань. Так, багато хто бігав і далі у статутному пікселі. Але хтось докуповував за свій рахунок мультикам. Так само з боку росіян, до речі. Як уже хтось жартував, інколи сторони розрізняють своїх лише за кольором скотча на рукаві. Це не добре і не погано, просто такі реалії.
Якщо в армії багато мультикаму, його треба дозволити. Власне, це продавили якось. А як комусь важливо, щоб у рамках урочистих обрядів, тьху, заходів усі були в статутному пікселі — я б його із задоволенням відвіз на фронт. Нехай там розкаже, кому що носити.
Спостереження №2. Крім суто декоративних (але практичних) зсувів, виділю перерозподіл примусу. Так, я про процес мобілізації. Коли так званих ухилянтiв на вулиці ловили не профiльнi органи, а ТЦК, це виглядало для суспiльства як облава, навіть якщо по сутi йшлося про виконання закону.
Ніхто ж не питав, чому цих вельможних паничів ловлять? Влада — точно не питала. Забігаючи наперед, влада мовчала навіть тоді, коли військового з ТЦК зарізали. Що ж, тепер держава хоча б намагається повернути цю функцiю туди, де їй i мiсце в мирнiй уявi. До рук полiцiї. Ось вам рамка, де право і процедура поєднані.
Спочатку не такими для потенційних рекрутів були ТЦК. Потім був експеримент із залученням військовослужбовців із бойових бригад — потенційним рекрутам знову не сподобалось. Отже, ось вам поліцію. Взагалі-то, це саме той орган, який із самого початку цим і мав займатись. І по-чесному треба спитати керманичів, якого чорта цей процес футболили між ким завгодно, крім поліцейських.
Спостереження №3. Одну річ політичне керівництво країни берегло з усіх сил, усе ще сподіваючись на якісь вибори (інакше це мазохізм без мети). Це максимальний комфорт для тилу. Нехай на фронті щось вибухає, та не тут. Інколи заради уявної безпеки в тилу (на яку, наприклад, плювати балістичній ракеті) дехто відрізав від армії ресурси, аби пустити їх на ці заходи.
Що ж, ворог вирішив позбавити тил комфорту. Те, на що держава Україна так і не спромоглася вольовим зусиллям, раптово було зроблено проти неї. Результат не дуже відрізняється, бо б’є по розслабленому населенню однаково.
Зрозумійте, війна тут давно. Третину існування нашої держави, якщо не закривати очі на незручні формулювання. Просто раніше десь тримали фронт та гинули наші найкращі воїни, а у когось був вечірній кіносеанс та смачна вечеря. Тепер воїни так само тримаються, і так само гинуть. Але відмахнутись від цього буде дуже важко.
Бо ось, бачите? Холодні батареї. Ворог хоче, аби у нас помер якийсь тяжкохворий, або діти хворіли, або старі занервували та пішли з життя хоча б на рік раніше. Ворогу байдуже, як хтось уявляє переговори за його участю. Ворог хоче розчистити собі простір. Щоб нас, неправильних українців, не було. Щоб у наших містах були розселені правильні росіяни. Ця мета незмінна.
Не переживайте, на фронті весь цей час було набагато гірше. Я дійсно шкодую, що не можна захистити кожне українське місто від балістики. Але зараз буду чесним.
Якого біса я це кажу в 2026 році? Раніше не доходило?
Я бачу, як найвищі ланки влади прокашляли всю підготовку до зими. Бо раніше зима була м’якенька, і без аж таких ударів. Тепер усе на найвищому рівні складності. І чомусь одразу виявилось, що ніхто всерйоз не готувався.
Прості люди не готувались так само. Я не кажу, що всі мали збудувати собі котедж десь у Закарпатській області, але хоча б про резервне живлення варто було подбати. Бо дорослі люди не мають бути наївними, як дітки в молодших класах.
Мене бісить таке несерйозне ставлення. Звісно, якщо відхрещуватись від війни як не дуже приємної частини реальності, ніхто не побачить системність усіх цих подій. Ну щось там змінюють, незрозуміла кодифікація, піду подивлюсь Netflix. Ну хтось когось ловить, усе одно не хочу до армії, піду поп’ю кави і якось саме вирішиться.
Із втратою домашнього комфорту так не вийде. Це вже поряд. Це навколо вас. Суспiльство вже не раз продемонструвало, що уникає вiйни в повсякденностi, але вiйна нав’язує свою позицію. І вона нікого не питає, що хочеться. Вона ставить питання так: на що ти зараз здатен, щоб вижити? Відповідати доведеться всім.
Усі ж пам’ятають, що можна не цiкавитися полiтикою, та полiтика поцікавиться вами. З війною ще гостріше. Її цікавлять ваші фізичні параметри, стійкість психіки та бажання не лише вижити, а й допомогти вижити іншим. Одинаки війну не виграють.
Тільки не варто впадати в протилежний бік крайнощів. Ми — не перша нація, яку під час війни розбудили ворожі обстріли, і далеко не остання. Хто забув, погугліть «Лондонський бліц». Британці теж у вус не дули, а потім якось довелось. Війну, яку їхні широкі маси спочатку не бажали помічати, у результаті виграли і їхні солдати також. Отже, добре подули.
Сподіваюсь, ця зима остаточно почне новий розділ у нашій війні. Тій, яку нагорі спочатку не бажали помічати, потім мріяли заморозити, а в результаті доведеться якось вигравати. Бо на кону, трясця, життя всіх нас. Не лише військових.