Мир в Україні: чому не вийде
Західні офіційні особи повідомили, що 2022-го Україна не консультувалася зі США та іншими західними державами до того, як було видано Стамбульське комюніке. Втім, тоді ця ізоляція була зумовлена нагальними обставинами.
Російські війська стояли на околицях Києва, тож у переговорників не було часу на дипломатію. Проте відсутність Заходу в перемовах не додала його офіційним особам бажання підтримати комюніке. Вони могли б сказати: «Нічого про Захід без Заходу».
Коротше кажучи: угоди, укладені без присутності всіх зацікавлених сторін на етапі створення, навряд чи будуть успішними. Сьогоднішнім посередникам буде набагато легше скеровувати війну до переговорів, якщо всі сторони (включно з українцями та європейцями) будуть залучені з першого дня.
Якби Штати та Європа працювали разом для досягнення життєздатного миру, Путін мав би менше можливостей затягувати переговори. Європейці також не блокували б мирний процес. Так вони робили, відмовляючись обговорювати скасування санкцій або висуваючи плани відправки наземних військ до України.
Стамбул показав це. Щойно дійшло до діла, західні прихильники України не бажали надати Києву гарантії, які той вважав необхідними. Західні уряди дистанціювалися від комюніке не лише тому, що вони не були присутні. Просто гарантія безпеки, описана в документі, перевищувала те, що Вашингтон із союзниками були готові надати.
Рамковий документ зобов’язував би США та їхніх союзників захищати Україну в разі повторного нападу. І у формулюваннях більш конкретних, ніж П’ята стаття НАТО. Включно, наприклад, із положенням про запровадження безполітної зони.
Минуло три роки. Небажання прямого військового залучення все ще затьмарює західний підхід до України. Адміністрація Трампа не бажає пропонувати гарантії безпеки. Але сам Трамп лише продовжує політику, яку успадкував — адміністрація Байдена також не робила такої пропозиції.
Навіть європейці не були готові запропонувати гарантії безпеки. Західні держави явно не бажають втручатися зараз. Досі незрозуміло, чи будуть вони готові зробити це, якщо Росія здійснить повторне вторгнення після ймовірного припинення вогню.
Дебати про можливість розміщення європейських військ в Україні обходять це питання, яке так і залишається без відповіді. Справді, гарантії не обов’язково передбачають присутність західних сил в Україні (і Росія, ймовірно, не погодиться на таку схему в будь-якому разі).
Замість розміщення сил в Україні після гіпотетичного припинення вогню, європейські уряди мають відповісти на першочергове питання — про свою готовність пропонувати реальні гарантії Києву. Розгортання сил в Україні без гарантій було б політичним театром, а не зобов’язанням.
Як і 2022 року, розрахунки на полі бою значно впливають на перемови. Які поступки робить кожна сторона, залежить від її сприйняття часу та його зволікання. Коли росіяни бачать, що війна йде їм на користь і що Трамп залишить Україну та європейців сам на сам, вони роблять ставку на військові дії. Якщо Кремль дійде висновку, що провал мирних переговорів погіршить його перспективи у війні, Москва виявить більшу готовність.
Стикаючись із гіршими шансами на полі бою, українці готові до перемов. Однак, якщо їхня ситуація покращиться, вони також можуть вирішити, що військові дії краще служитимуть їхнім цілям. Саме це сталося після Стамбула у 2022 році.
Штати мають багато важелів, щоб впливати на сприйняття кожною стороною плюсів і мінусів діалогу. Вашингтон має розумно використовувати це. Для цього потрібна військова допомога США: це чітко покаже як Москві, так і Києву, що США віддані збереженню суверенітету України та запобігають перемозі Росії, але все ж не підтримують Україну у відновленні її міжнародно визнаних кордонів.
Втім, для такого американцям треба працювати з їхніми європейськими союзниками, щоб вони підтримували ті самі цілі. Створення патової ситуації робить переговори більш привабливими за продовження бойових дій.
Для успіху перемови мають стосуватися не лише процесу припинення бойових дій, а й контурів повоєнного безпекового порядку. У Стамбулі-2022 переговорники зосередилися виключно на останньому. З гідною поваги амбітністю сторони намагалися подолати великі геополітичні розбіжності — питання розширення НАТО, роль України у європейській безпеці, безпекові зобов’язання США на пострадянському просторі тощо — які уникали дипломатичного компромісу десятиліттями.
Комюніке не розв’язувало більш прозаїчне питання: як досягти припинення бойових дій. Та без узгодженого шляху переговори про врегулювання дедалі більше відривалися від військових реалій війни, що лише посилювалася. Зрештою, цей розрив зробив перемови політично нежиттєздатними.
На початку цього року Трамп, здавалося, віддавав пріоритет виключно припиненню вогню. Як він висловився після своєї сварки із Зеленським в Овальному кабінеті 28 лютого, «Я хочу, щоб [війна] закінчилася негайно… Припинення вогню зараз».
Його адміністрація закликала до безумовного 30-денного припинення вогню. Позицію підтримав Зеленський, але відкинув Путін. Уже у березні, під час зустрічей із обома сторонами в Ер-Ріяді, Вашингтон просував поетапний підхід: заборона ударів по енергетичній інфраструктурі та окрема заборона атак на цивільне судноплавство в Чорному морі. Ці договори так і не узгодили.
Останніми тижнями адміністрація взагалі відмовилася від зусиль щодо припинення бойових дій. Натомість вона перейшла до умов остаточного врегулювання.
У квітні були зустрічі в Парижі, а потім у Лондоні. Там, з українськими та європейськими представниками, американська команда представила багатопунктний мирний план, який охоплював багато найспірніших питань: від виключення вступу Києва до НАТО до розмов про визнання анексії Криму. Ця спроба великої угоди також не принесла успіху. Тим часом війна триває.
Стамбульські переговори, як і нинішні труднощі Трампа, свідчать — дискусії про припинення вогню та політичне врегулювання необхідні для результату. Щоб був певний прогрес хоча б на одному із цих напрямів, Україні та Росії доведеться просуватися в обох одночасно.
Примітка редакції. Тому ми й кажемо, що війна надовго. Йдіть на такмед, шановні. І це не лише про українців зараз. А далі буде фрагмент тексту, за яким можна міряти нерозуміння Заходом реальних бенефіціарів нашої війни (тих, хто сидить у Кремлі).
2022 рік продемонстрував, що Путін і Зеленський здатні розглядати поступки. Обидва лідери здобули репутацію максималістів за останні три роки. Але Стамбул показав, що вони можуть бути відкритими до політично ризикованих компромісів, необхідних для миру.
2022 року Путін був готовий брати участь у дипломатичному процесі щодо статусу Криму і принаймні розглядати можливість того, що Штати допоможуть Україні, якщо Росія знову вторгнеться. І погодився на прагнення України до членства у Євросоюзі. Зеленський, зі свого боку, був готовий відмовитися від членства в НАТО, прийнявши постійний нейтралітет. І навіть закликав до прямих переговорів із Путіним.
Тому нерозумно сприймати їхні нинішні публічні позиції як остаточні. Такі слова часто бувають лише початковою пропозицією. Кожна сторона створює враження, що її позиції не потерплять відмов. Але торг відбувається в процесі. Мирна угода може виявитися дуже складною. Може, навіть нереальною. І, як засвідчив 2022 рік, невдалі перемови здатні передвіщати ще багато років війни.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!