Польська адаптація
Польща оголосила про закриття більшості притулків для українських біженців. Двері залишать відкритими для вразливих груп: пенсіонерів, вагітних жінок і інвалідів. Час безкоштовної гостинності рано чи пізно закінчується.
За словами представника польського уряду Адама Шлапки, притулки для біженців змінять відповідно до «нових потреб». У Мазовецькому воєводстві, наприклад, біженці можуть безкоштовно жити в центрах лише 120 днів після прибуття. Уже зараз більше ніж половина мешканців таких центрів доплачують за проживання та харчування.
Для українців, які втекли від війни, це означає те саме, що й для гостинної Європи. Пора адаптуватися. Або, у випадку наших мігрантів, повертатися назад (якщо так не подобається адаптація). Та про все по черзі.
За місцевими підрахунками, понад 6 тисяч наших біженців не належать до вразливих груп. Для них запускають програму «Разом до незалежності». Вона передбачає субсидії на оренду квартир і фінансування курсів польської мови за кошти ЄС.
Формально це теж допомога. Та на практиці нашим уже натякають хіба не написом на транспаранті, що пора трошки дорослішати й брати відповідальність на себе.
Із 2022 року Польща прийняла приблизно 1,5 млн наших біженців. На їх підтримку було витрачено хороші кошти, скарг я точно не чув. Боюсь, що йдеться про мільярди злотих. Бо тільки за 2023 рік, за даними OECD, Польща виділила 3,2 млрд євро на біженців. Це 0,6% від її ВВП.
Однак терпіння не безмежне. Економічний тиск, зростання витрат на оборону і політичні зміни змушують Варшаву переглядати своє ставлення. Вічно бути благодійником не вийде ні в кого. І це одразу декілька практичних уроків.
Перший урок, який багато біженців, схоже, забули: безкоштовна допомога — гроші платників податків. Не манна небесна. Польські громадяни самі не купаються в розкоші, середня зарплата у них становить десь 1400 євро за місяць. При цьому вони роками фінансували проживання, харчування й медицину для українців.
Економіка стискається, а попереду ще й військові витрати. Вже торік інфляція в Польщі сягала 5,1%. Цілком логічно, що суспільство починає питати: чому воно платить за тих, хто може працювати чи повернутися додому?
Серед біженців є різні люди. Є ті, хто справді потребує захисту. Матері з дітьми, які втекли прямо з-під обстрілів. Люди похилого віку. Люди з інвалідністю.
Але є й ті, хто викликає певні питання. Наприклад, цілком здорові чоловіки призовного віку, які виглядають так, ніби хоч зараз мізинцем піднімуть штангу.
Або сім’ї із західних областей України, де бойові дії не ведуться. 2023 року, за даними польських прикордонників, майже 30% біженців прибували з регіонів, де взагалі немає активних бойових дій. Особливо кумедно виглядають Львівська та Івано-Франківська області.
Такі випадки дратують поляків. І, будьмо відверті, таке дратувало б нас самих.
Або аргумент про працевлаштування. Так, українці славляться як трударі, це правда. Дуже велика кількість наших людей у Польщі пішли на роботу. За даними Центру досліджень міграції Варшавського університету, 2024 року аж 60% українських біженців у Польщі працюють.
Ну хіба ж не молодці? На жаль, ні. З них лише 20% знають польську мову на достатньому рівні для інтеграції. І ось тут стає боляче аргументувати. Як не крути, без мови не буде повноцінної роботи, а без цього ти за будь-яких старань будеш тягарем. Викладаєшся на повну, але без мови ти ніхто.
Втім, це хоча б про роботящих було сказано. Ясна річ, найбільше тригерять поляків не працелюбні, а трохи не навчені люди. Тригерять саме ті, хто приїхав, не працює та чогось хоче третій рік поспіль.
Тобто паразити, які скористалися ситуацією. Коли через таких «геніїв» умови погіршуються для всіх біженців — у тому числі для тих, хто справді потребує захисту, — винні не тільки вони. Винна й система, яка не відділяла таких «туристів» від справжніх жертв війни.
Тому система зміниться. А біженці або адаптуються до неї, або підуть шукати щастя деінде. Безконтрольна допомога завжди приваблює не лише її справжніх адресатів. Коли це стає постійним явищем, страждає довіра до біженців загалом.
Біженці приїжджали в одну Європу — щедру, з відкритими обіймами й гуманітарними програмами. Однак тепер вони живуть у іншій Європі, де пріоритети зміщуються від соціальних виплат до оборони.
Фінляндія, наприклад, відмовилася підтримувати новий бюджет ЄС на 2028–2034 роки, бо в ньому не передбачено достатнього зростання витрат на оборону. Фіни прямо кажуть: «Часи змінилися, нам потрібні танки й ракети, а не соціальні експерименти».
І вони не одні такі. Німеччина в 2024 році виділила додаткові 19 млрд євро на оборону. Ви ж знаєте, звідки ці додаткові кошти брались, правда? А й дійсно: німці для цього скоротили соціальні програми.
Оскільки ми говоримо про Польщу, то й її плани треба врахувати. Вона планує збільшити оборонний бюджет до 5% ВВП у 2026 році, що є одним із найвищих показників у НАТО. Яка тут соціалка? Ще й не для тих, хто справді її потребує?
У Польщі економіка залежить від експорту та інвестицій ЄС. Це не нафтогазовий гігант, який по приколу може купувати англійські футбольні клуби. Там уряд щороку має балансувати між допомогою біженцям і потребами власних громадян, які мають право голосу. Бо, коли ресурси обмежені, будь-який уряд обере своїх.
Поляки, чехи чи німці, які платять податки й голосують на виборах, завжди будуть у пріоритеті. Будь-який мігрант, що б він там собі не нафантазував, буде для чиновника тимчасовим явищем (або проблемою).
Можна довго говорити про гуманізм, про те, як Європа має рятувати всіх, хто тікає від війни. Але реальність жорстокіша. Європа прийняла 8 млн наших біженців із 2022 року. Тепер вона зіткнулася з економічними, політичними та соціальними лімітами.
У Польщі на 20% за минулий рік зросли ціни на енергоносії. Ми ж не хотіли, щоб там брали російські енергоресурси, і це логічно. То як ми можемо дорікати полякам за те, що в них стає менше хрустких євро? Вони їх не друкують, а заробляють, усе-таки.
Для українців це болючий, але все-таки необхідний урок. Пора зарубати собі на носі, що будь-хто не буде вічно платити за наш порятунок.
