Сагайдачний у пантеоні
Легко казати, що Україна матиме новий пантеон героїв після війни з Росією. Та чи знаємо ми свій старий пантеон? У мене дуже великі сумніви, бо зазвичай у нас навіть шкільний курс історії більше нагадує торт із різних прошарків політінформації. Тому час від часу мені хочеться написати про той пантеон, який поважаю сам.
І сьогодні ми говоримо про Петра Конашевича-Сагайдачного. Якщо ви не проти, далі у тексті буду писати лише «Сагайдачний». Щоб усвідомити всю велич цієї постаті, варто розуміти умови, в яких вона ухвалювала рішення. На початку XVII століття Україна формально входила до складу Речі Посполитої, хоча Запорізька Січ мала відносну свободу. Реєстрові козаки, якими керував Сагайдачний, не менш формально були підпорядковані короні.
З одного боку, їм платили за захист кордонів від татарських набігів. Іще за участь у війнах. З іншого боку, на практиці все було складніше та більше нагадувало шлюб із розрахунку, де насправді кожен учасник угоди робить усе по-своєму. Наприклад, було б негарно стверджувати, що Сагайдачний «допоміг» полякам під Хотином. Коли ти все ж працюєш у складі Речі Посполитої, це не зовсім поміч, бо тобі за співпрацю дають кошти та — що, мабуть, головне — певну легалізацію. І ця співпраця все ж дуже сильно відрізнялась від того, що потім із козаками зробили у Російській імперії.
Однак є інша сторона медалі. Річ Посполита мала повне право кликати Сагайдачного, от тільки їй також не вистачало інструментів контролю. Тобто суворість закону була компенсована необов’язковістю його виконання. Командувати Річ Посполита могла лише реєстровими козаками, чию кількість сама вперто не хотіла збільшувати. Козаки, які опинились поза реєстром (але частина туди дуже хотіла), були конкурентом у плані прав для польської шляхти.
Тож насправді ніхто не заважав Сагайдачному привести на поле бою під Хотином рівно стільки козаків, скільки корона побажала наділити робочими обов’язками та привілеями. Ще можна було б самому злитися до перших пострілів, відбувши номер «Лояльність короні» так, як вона того заслуговувала.
І щось мені підказує, що в такому разі Варшава будувала б мечеті вже за півроку після останнього пострілу; але ж ви самі розумієте, що будували б тоді і ми, тільки трошки пізніше. Тому прагматик усе ж не міг віддячити короні за таке чудове розуміння проблем. Довелось уступатися за не надто далекоглядних сусідів по юридичній особі (назвемо це так).
Може, я надто різкий у аналогіях, але тогочасна Україна нагадувала працівника дуже занедбаної фірми. Він гарував, щоб отримати премію, от тільки премію йому не дали. Коли ж він вирішив не працювати понаднормово, в нього почали вимагати саме цього. Та, оскільки роботодавець не бажає відзначати його працю та водночас не вміє карати за невиконання певних завдань (інакше робітник іде, а заміну знайти важко), наш кадр починає хитрувати. На основній роботі він просиджує штани, робить мінімум та отримує платню без надбавок. І вже потім бере свою «премію» за підробіток на стороні.
Якщо вам подобаються славетні морські походи козаків та інші ризиковані операції, це відголосок саме такої несправедливості. Оскільки корона не хотіла брати фахових вояків на роботу та спрямувати їхню енергію і досвід у потрібному руслі, час від часу вони це русло підбирали самі для себе. Ані заборонити такі викрутаси, ані завадити їх виконанню поляки не могли. Хоча, я так думаю, нерви це їм попсувало добряче. Та чия це проблема? Брали б до реєстру більше козаків, не довелося б страждати так.
Думаю, Сагайдачному теж сподобалася б ідея збільшення реєстру. Проте він мав не лише зовнішнє поле для діяльності, внутрішні чвари являли собою не меншу загрозу. Тобто водночас доводиться балансувати між небезпечними сусідами, короткозорими стратегами в польській частині Речі Посполитої та щоденним шансом отримати черговий бунт у себе під носом. Погодьтесь, такий фронт робіт і зараз було б дуже важко витримати, мовчу про ті часи.
На мою думку, Хотинська битва стала повністю заслуженим продовженням політики Речі Посполитої. Сутичці передували великі системні помилки, що підняли ставки настільки високо. Врятували ситуацію чомусь не модні круті шляхтичі, а їхні прямі (на думку шляхтичів) конкуренти. Тим паче, історія не скупа: вона дає охочим приклад, наскільки гарно тодішні поляки воювали без козаків. Домовмося на березі: якщо ви не знаєте (чи хочете освіжити) щось про битву під Цецорою — читайте, а як ні — прогорніть текст трохи нижче. Ми ж тут не академіки.
1620 рік наочно продемонстрував, чого варта бойова міць корони проти сильної армії, бо така війна — це не за сільськими бунтівниками на конях ганятись. Я не хочу вдаватись у подробиці того, чи праві були турки (бо, взагалі-то, багато в чому вони й були праві), мене цікавить ганьба Речі Посполитої у битві під Цецорою лише як інший фактор. Те, на що реагував Сагайдачний уже згодом. Факти розставлені так, що спочатку поляки… Ем-м-м, наважились на певний військово-політичний маневр у Молдові.
Формально з ними також ішли козаки, але ж ви пам’ятаєте наші умовні позначки щодо формальностей? Командували потужні розумники з Речі Посполитої, тож цю операцію ми повністю даруємо їм та в кращому випадку відмовляємось від частинки цієї слави. Бо раптом виявилось, що по-людськи розвідку ніхто не провів, сили ворога недооцінили, і у все це «щастя» вскочили прямо-таки з розгону. І в той момент з’ясувалась іще одна цікавинка: війська корони доволі далекі від її ж очікувань. Тобто в дуже кепському стані.
Під Цецорою гості зустріли ворога, який переважав за силами, і готовим до цього не був ніхто. Участь козаків була обмежена через рішення командування (не козацького, звісно), тож можна радіти тому, що наші хоча б вирвались з оточення.
Участь була обмежена через хаотичне командування. Польське військо потрапило в оточення, і битва перетворилася на розгром: Жолкевський загинув, а значна частина армії була знищена чи полонена. Козаки, завдяки маневреності та досвіду, зуміли вийти з оточення з меншими втратами. Сагайдачний, як прагматичний лідер, не кинув усі сили в безнадійний бій, зберігши військо для майбутніх битв.
Чому він не уникнув участі повністю? Часткова участь у кампанії зберігала формальну лояльність до корони, що було важливо для подальших розмов про реєстр та інші приємні речі. Все ж козаки не були незалежні від ресурсів і, головне, легітимності Речі Посполитої, тож відкритий розрив із короною був недоречний. Та й османська загроза залишалася реальною.
Поразка під Цецорою стала для Речі Посполитої катастрофою, але для Сагайдачного — можливістю. Без цього провалу король так само мав би завищені оцінки власного війська, не відчуваючи аж таку нагальну потребу в допомозі. І так само козаки для нього залишалися б відвертими волоцюгами без чіткої політичної лінії.
Провал було використано, щоб підготуватися до війни 1621 року, де козаки зіграли вирішальну роль. Саме Цецорська битва засвідчила, що Сагайдачний умів маневрувати в умовах хаосу, зберігаючи силу для більших звершень. А ще вмів вчасно підгадати момент, коли варто йти до корони та говорити про той клятий реєстр. Той, що зазвичай начебто був потрібен лише нам (насправді він був вигідний усім, крім шляхти). І вже далі був той самий Хотин.
Легко судити про історичні події за сухою констатацією фактів. Така-то армія прийшла туди, неочікувано завдала дошкульної поразки такій-то армії. Це все зрозуміло, але не надто глибоко, якщо не вивчати контекст тих чи інших подій. За сухими фактами Сагайдачний був просто непоганим воєначальником, який інколи програвав, а потім вписав своє ім’я в історію. Якщо ж урахувати контекст, він був справжнім генієм своєї епохи.
У наш час достатньо політиків, які повністю проігнорували історичні шанси, які їм випадали. Також вистачає діячів, які елементарно боялись ризикувати, і на цьому добряче спіткнулись. Я не можу не захоплюватись Сагайдачним: він не випустив зі своїх рук шанси, які до них потрапили, а ще не боявся ризикувати у ті часи, коли помилка призводила зовсім не до програшу на парламентських виборах.
І саме тому я хотів би бачити його що в старому українському пантеоні, що в новому, що в будь-якому іншому. Не Петлюру, який не спромігся збудувати систему. Не Винниченка, який вибив бінго з максимально недолугих політичних учинків, а потім утік сумувати в еміграції. Якщо ми хочемо йти в майбутнє з гарною візитівкою, проведімо хоча б ревізію: кого точно несоромно показати як дійсно величних українців.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!