«Це ж було вже» японською
Шпигунів легше ловити, поки вони не працюють під вивіскою університету. Фірма живе за принципом just business, навіть коли її клієнтом стане ворожа розвідка. До такого сучасному людству доведеться звикати, хоча у ХХ столітті «це ж було вже».
Наприклад, ми знаємо Другу світову війну за чисто європейським сценарієм. А багатьом іще й не вдалось позбавитись від радянської оптики щодо цього питання. Живуть собі люди у світі, де Червона армія не ділила з німцями Польщу, і це їм навіть не заважає ненавидіти сучасну РФію.
А як усе працювало на тому фронті Другої світової, який для наших людей (окрім науковців та цивільних любителів історії) досі відкривається хіба з пари статей у Вікіпедії та серіалу Pacific? Мене ось зацікавила підготовка Японії до агресії проти Китаю.
Для цього їй знадобився час. За цей проміжок японці встигли стільки, що про них досі можна книжки писати та фільми знімати, було б тільки бажання розбиратися з архівами. Оскільки проти нас воює не Японія, а дещо більше за розмірами, ці методи мені здаються ще важливішими. Ну все, пора поринути в історію. Сухі факти, панове.
1920-ті стали для японців часом на підготовку до експансії. Однією із пріоритетних цілей була Малайя. Тож вони застосували комплексний підхід, що поєднував економічні, культурні, дипломатичні та військові інструменти. Дуже схоже на сучасні гібридні стратегії, як і методи закріплення більшовиків на Стародубщині.
У контексті пропаганди для Малайї японці підготували паназіатські наративи. Їх вони протиставляли британському колоніалізму, який місцевим жителям трохи приївся.
Японія увірвалась на поле діяльності місцевого криміналу. Так удавалось накопичити розвіддані та вчасно їх передавати по своїх закритих каналах, аби планувати подальшу агресію.
Її консульства в Малайї не просто були осередками інформаторів. Це й так зрозуміло. Ще вони повністю координували окремі шпигунські операції, про всяк випадок застосовуючи імунітет для прикриття. Мамору Сінодзакі, який працював у консульстві, був засуджений за спробу підкупу британського солдата.
Японія використовувала комерційні структури для отримання відомостей про ресурси, інфраструктуру й економічний потенціал Малайї. Підприємства мали завдання з подвійним дном. Великий бізнес на кшталт Mitsubishi Shoji Kaisha, Ishihara Sangyo Kaisha та Nissan вів економічну діяльність, водночас слугуючи платформою для збирання розвідувальних даних.
Дрібні риболовецькі компанії (Kyodo Gyogyo) надавали свої судна для картографування узбережжя та збору інформації про британські військові бази. За це їм гарантували державні субсидії.
Особливо показовим є випадок Ishihara Sangyo. Компанію очолював Коічіро Ісіхара, який не лише керував великими економічними проектами, а й був ідеологом політики «просування на південь». Його люди видобували в Малайї залізну руду та марганець. Крім того, бізнес Ісіхари вів для Японії «на місцях» розвідку стратегічних родовищ.
До речі, пан Ісіхара власні погляди не приховував. 1934 року він узагалі видав книжку «The Building of New Japan», де відкрито декларував те, що потім здивує та налякає всю Азію. Було би бажання це бачити в себе під носом. Як свідчить практика, такого бажання ні в кого не виявилось.
Банківський сектор не відставав. Bank of Taiwan, Yokohama Specie Bank та China and Southern Bank надавали пільгові кредити японським підприємцям у Малайї, але ці кредити часто супроводжувалися умовами, що сприяли розвідувальним цілям. Наприклад, позика в 150 тисяч доларів для Ishizu and Company (ловити рибку на Андаманських островах) була оплатою за збір розвідувальної інформації.
Формозька колонізаційна компанія, створена 1936 року, масово купувала малі плантації по всій Малайї, консолідуючи їх під державним контролем.
Японія використовувала освітні й культурні організації. Коледжі Тун Вень, засновані в Токіо, Шанхаї, Тяньцзіні, Ханькоу та Амої, лише спочатку позиціонувалися як спільні школи для китайців і японців. Коли китайські студенти покинули ці заклади через їхню надмірну заполітизованість, там доповнили свій функціонал, запустивши для японських агентів повноцінні курси розвідки. Два роки навчання з подальшою відправкою у Південно-Східну Азію.
Культурні організації, такі як Товариство міжнародних культурних зв’язків (Kokusai Bunka Shinkokai), Індо-японське товариство чи Південноморська асоціація (Nanyo Kyokai), просували вже згадані паназіатські ідеї. Велике Азійське товариство (Dai Ajia Kyokai) декларувало мету «поширення японської цивілізації» по всій Азії, водночас опікуючись збиранням інформації та створенням агентурної мережі.
Результати були разючі. Дуже велика кількість японських відвідувачів Малайї вже були або повноцінними учасниками, або прихильниками цього товариства. Тобто там, де агентура мала ховатись у натовпі, ця агентура була натовпом. І, знову ж, цього не помічали аж до початку бойових дій.
Міжнародне буддистське товариство та Японське магометанське товариство, які функціонували під егідою МЗС Японії, діяли на своєму напрямі: намагалися експлуатувати релігійні почуття, аби просувати виключно японські інтереси. Наприклад, у Малайї японці намагалися заручитися підтримкою мусульманських громад, фінансуючи пропаганду серед них.
Південно-морська асоціація в Малайї взагалі керувала економічною розвідкою… Через музей. Так, вам не здалось.
Японське консульство в Сінгапурі діяло як справжній центр управління. Воно координувало діяльність агентів, передаючи інформацію до Токіо. Та не тільки цим консульські службовці дошкуляли майбутньому ворогу. Вони масово надавали дипломатичний імунітет японським офіцерам, які займалися розвідкою.
Як і в Малайї, сінгапурський осередок також керував пропагандистськими кампаніями. Його завдання полягало в організації антибританських передач по радіо. Та, звісно, була надана шалена підтримка «правильним» паназіатським рухам.
Консульство підтримувало зв’язок із японською агентурою у Бангкоку. Та, ймовірно, координувала розвідку в усьому регіоні. Але точно не скажу, бо не впевнений.
Японські військові збирали розвідувальні дані. Вони розміщували власних агентів у Малайї та прямо із Сінгапуру координували їхні дії з іншими структурами, такими як Східноазійське економічне бюро досліджень. Найчастіше прикриття агентури — бізнесмени чи туристи.
Японське промислове бюро та Комерційний музей у Сінгапурі збирали економічні дані, які передавалися до Токіо. І знову, як у Малайї, було використано звичайний музей. А саме — Комерційний музей, створений Південно-морською асоціацією, який швидко став повноцінним центром економічної розвідки та пропаганди.
Великий бізнес (знову Mitsubishi та Ishihara) мав власні розвідувальні мережі і тут. Що цікаво, деякі діяли незалежно від консульства. Можливо, добре себе зарекомендували й отримали певну свободу дій.
Сінгапурське японське товариство чи Джохорська японська асоціація контролювали етнічну японську громаду та запобігали втручанню місцевої поліції до її справ. Їхні керівники згодом виявились очільниками окремих розвідувальних груп.
Що ще… А, точно, культурне життя. Японський клуб у Сінгапурі використовували для соціальних контактів із місцевими елітами, що сприяло отриманню важливих відомостей.
Щомісяця Малайю відвідували десятки японських «туристів», «учених» та «бізнесменів», які збирали інформацію про економіку й оборону. Особливо мені сподобався випадок, коли японські «ботаніки» були спіймані під час фотографування військових об’єктів.
Ви можете запитати, як усе це пов’язати між собою. Потрібна була хороша логістика, а ще зв’язок між агентурою у регіонах. Як же добре, що ніхто не заважав працювати японським пароплавним компаніям на кшталт Nippon Yusen Kaisha! Класно ж, правда?
Ця структура давала змогу Японії до 1941 року отримати вичерпну інформацію про становище Малайї. Далі була війна. Та, якої всі так уникали, і заради цього намагалися не влаштовувати скандал через чергових шпигунів у музеях, на пароплаві чи з ботанічним фотоальбомом коло чужого військового об’єкта.
А тепер скажіть, чого не може зробити новий агресор, маючи ще більший арсенал сучасних можливостей. Наприклад, кіберзлочинність. Як на мене, коли б не було призначено новий 1941 рік — готовим до цього бути неможливо.
Для початку, було б непогано помічати хоча б те, що не помітили в першій половині ХХ століття. Тоді таку неуважність можна було вибачити. Однак не зараз.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!