Веймарські попередження
Примітка редакції. Цей етап історії, мабуть, знають усі наші читачі. Ми публікуємо цей текст з іншої нагоди. Хіба тактика «тисячі порізів» працює лише проти зовнішнього ворога? Хіба деескалація хоч раз вела до міцного миру нехай не зовні, а всередині держави? Тож дякуємо за переклад Богдану Мельнику. Гайда читати.
23 березня 1933 року Людвіґ Каас сидів у тьмяній залі, заповненій стійким запахом тютюнового диму. Він намагався переконати себе, що приймає правильне рішення.
Католицький священик і лідер Центристської партії опинився на роздоріжжі. Впродовж кількох років його партія намагалася блокувати сходження Адольфа Гітлера. Проте 1932 року націонал-соціалісти стали найбільшою силою в парламенті. Вже у січні 1933-го Гітлер став канцлером.
У міру того, як той консолідував владу, Центристська партія залишалася останньою перешкодою на шляху до повного контролю. Гітлер пропонував Закон про надзвичайні повноваження, який надавав би йому та його кабінету широкі права керувати за допомогою декретів, фактично знищуючи демократію в її основі.
Для ухвалення закону потрібна була більшість у дві третини голосів. Соціал-демократи були єдиною іншою групою парламентарів, яка принципово підтримувала демократію, Однак їх було надто мало. А ось якби Центристська партія також чинила опір, вона могла б заблокувати затвердження закону.
Та Каас вагався. Він боявся, що станеться, якщо його політсила кине виклик нацистам. Чи виживе вона? Штурмовики нового канцлера вже почали арешти політичних опонентів. Каас переконав себе, що найкращий варіант — співпрацювати в межах нової реальності, а не бути розчавленим нею.
«Ми повинні зберегти нашу душу, — сказав він колегам, — але відмова від Закону про надзвичайні повноваження призведе до неприємних наслідків для нашої партії». Документ було ухвалено 444 голосами проти 94. Це й відкрило шлях до диктатури Гітлера.
Цей епізод ілюструє небезпечну логіку капітуляції: віру в те, що перед загрозою, що нависла над демократією, здача є стратегією, співпраця з автократом — виживанням, а уникнення негайного покарання для себе чи своєї партії варте того, щоб відчинити двері до довгострокового авторитарного правління.
Втім, Каас не був самотнім у такому ході думок. За ті роки, що передували цьому моменту, одразу три катастрофічні прорахунки проклали шлях для сходження Гітлера. Кожен із них тримався на недалекоглядних маневрах та бажанні виправдати себе.
Цей розділ історії Веймарської республіки варто переглянути. Демократія руйнується повільно, через капітуляцію тих, кому довірено її захищати. Однак із кожною поступкою автократи стають сміливішими. Захист слабшає. Повернення назад стає дедалі важчим. Відповіді, які спочатку здаються прагматичними, лише призводять до загибелі самої демократії.
Доленосні рішення, що прирекли Веймарську республіку, були прийняті після Першої світової війни, незабаром після народження нової демократії в Німеччині. Веймарська конституція була розроблена 1919 року під впливом таких світил, як правознавець Гуґо Пройс і соціолог Макс Вебер. Вона закріпила громадянські свободи, розширила права жінок і встановила захист праці.
Коаліція прогресивних сил, лібералів, соціал-демократів і Центристської партії заснувала республіку після Першої світової війни. Проте ця республіка була крихкою. Її хитало політичне насильство, часті політичні вбивства та вуличні сутички між комуністами і фашистами. Ці табори однаково відкидали новий режим.
Однак після трьох бурхливих років гіперінфляції й політичних заворушень до 1924 року Веймарська республіка увійшла в період відносної стабільності. Та, починаючи з 1929 року, крах фондового ринку США вдарив і по Німеччині. Почався катастрофічний спад у економіці, а з ним і масове безробіття.
Комуністична партія та нацисти здобули підтримку на виборах. Це ускладнило формування уряду, і президенту довелося піти на безпрецедентний крок — він призначав нових канцлерів без підтримки в парламенті. Це був політичний глухий кут, який лише посилив привабливість нацистів.
Велика депресія не прирекла Веймарську республіку. Багато інших держав, у тому числі нові європейські республіки — Чехословаччина та Фінляндія, пережили цю еру потрясінь. Найбільш важливим було не саме потрясіння, а реакція німецьких лідерів на нього. Це й був вибір, який визначив долю республіки.
Першу помилку зробив консервативний істеблішмент. Наприкінці 1920-х років Німецька національна народна партія зазнавала труднощів. Її лідер, Альфред Гуґенберґ, був могутнім бізнесменом і медіа-магнатом. Та йому бракувало харизми і масової привабливості. Спостерігаючи, як рух нацистів Гітлера здобуває популярність на виборах, Гуґенберґ побачив можливість — не зупинити Гітлера, а використати.
Гуґенберґ залучив нацистів до кампанії за скасування зобов’язань Німеччини щодо виплати репарацій за Першу світову війну. Він сподівався, що їхній запал допоможе пожвавити консервативну справу. Далі був референдум 1929 року, який намагався згуртувати німецьку громадськість за скасування боргу й оголошення політиків, які погодилися його сплачувати, зрадниками.
Голосування провалилось. Але це партнерство змінило все. Воно підняло нацистів із групи маргінальних екстремістів до рівня політичної сили, якій один із найвпливовіших політичних діячів надав легітимності.
Прорахунки Гуґенберґа на цьому не закінчилися. 1931 року він організував великий мітинг правих сил у курортному містечку Бад-Гарцбург, запросивши Гітлера стояти поруч із націоналістичною елітою. Бо хотів представити єдиний консервативний фронт. Натомість Гітлер перехопив увагу. Його парамілітарні сили маршували вулицями, демонструючи дисципліну та силу, тоді як Гуґенберґ відійшов на другий план.
До 1933 року Гуґенберґ уже усвідомив масштаб своєї помилки. Як повідомляють, він сказав колезі-консерватору: «Я вчинив найбільшу дурість у своєму житті: об’єднався з найбільшим демагогом в історії людства». Але було вже занадто пізно. У вирішальний момент Гуґенберґ дав Гітлерові те, що йому було найбільше потрібно — повагу.
Наступний прорахунок німецького політичного істеблішменту був іще серйознішим. До 1932 року парламент залишався паралізованим. Жодної більшості не вдавалося сформувати. Консерватори прагнули встановити стабільний уряд, який би виключав соціал-демократів і комуністів, але їм бракувало чисельності, щоб керувати самостійно.
Президент Пауль фон Гінденбург, літній герой війни, продовжував змінювати канцлерів. Не виходило знайти когось із підтримкою парламентарів або готового стримати поглиблення економічної кризи. Тоді колишній канцлер Франц фон Папен висунув сміливу ідею: запропонувати канцлерство Гітлерові, але оточити його консервативними міністрами, які могли б його контролювати.
Фон Папен був упевнений, що Гітлера можна тримати на повідку. «Не хвилюйтеся, — сказав він своїм правим колегам. — За два місяці ми так притиснемо Гітлера до стінки, що він буде пищати». У січні 1933 року Гінденбург підтримав цей план, вважаючи, що новий канцлер стане маріонеткою. Та сталося протилежне.
Гітлер негайно почав консолідувати владу, відтискати кураторів і нищити опозицію. Пішли арешти таких діячів, як колишній міністр внутрішніх справ Пруссії та інші члени Соціал-демократичної й Комуністичної партій парламенту.
При цьому нацисти не були вибором більшості німців. Десь дві третини виборців голосували проти них на волевиявленні 1932 року. Тож насильницькі дії Гітлера створили атмосферу сильного страху. Ставка на те, що антидемократів можна приручити, якщо дати їм владу, провалилася з тріском.
Далі був лютий 1933-го. Пожежа в Рейхстазі завдала такої шкоди будівлі, що довелося проводити засідання в оперному театрі за кілька кварталів звідти. Та це був ідеальний привід для репресій. Новий уряд звинуватив комуністів у підпалі, також стверджуючи, що має докази їхньої провини. Почалися масові арешти.
Канцлер видав Декрет про пожежу в Рейхстазі, що обмежив свободу преси та зборів. Поліції дозволили затримувати підозрюваних на невизначений термін без суду. Саме в цій атмосфері Гітлер запропонував Закон про надзвичайні повноваження. Каас і його колеги із Центристської партії обговорювали його годинами, розриваючись між принципами та інстинктом самозбереження.
Деякі закликали до опору, попереджаючи, що владу Гітлера необхідно стримувати. Проте більшість боялися наслідків цієї непокори. Інші все ще сподівалися, що співпраця дасть змогу впливати на Гітлера зсередини. Тож на фінальному голосуванні всі 73 парламентарі Центристської партії капітулювали, виправдовуючи свою здачу як необхідне зло для порятунку партії.
Як сам Каас казав колегам: «Якщо не буде досягнуто більшості в дві третини, уряд реалізує свої плани іншими способами». Але в цьому голосуванні не було нічого стратегічного. Разом з усіма іншими опозиційними рухами Центристська партія була розпущена за кілька місяців.
Підтримка політсилою закону не пом’якшила Гітлера; вона дала йому повний контроль. Це був останній, фатальний прорахунок — віра в те, що захист демократії можна віддати, але сама демократія якимось чином виживе.
Крах Веймарської республіки не був неминучим. Нацистська партія ніколи не здобувала підтримки більшості німецького електорату, отримавши лише трохи більше ніж 30% голосів на останніх чесних виборах. У головних політичних лідерів було багато можливостей чинити опір.
Та Гуґенберґ вірив, що може використати Гітлера для пожвавлення свого руху. Фон Папен вірив, що може контролювати Гітлера після призначення його канцлером. Каас вірив, що капітуляція перед вимогами Гітлера захистить його партію та дасть час для більш значного опору. Усі вони помилялися.
Демократія дуже рідко гине в один момент. Її підточують через капітуляцію, коли ті люди, що мають владу та вплив, переконують себе, начебто поступка гарантує безпеку. Чи вірять, що пошук спільної мови з порушником більш корисний, ніж протистояння йому.
Це і є вічний урок Веймару. Екстремізм ніколи не перемагає сам по собі. Він успішний, тому що інші сприяють йому — через власні амбіції, страх або неправильну оцінку ризиків від невеликих поступок. Однак згодом ті, хто дають владу автократам, часто втрачають не лише демократію, а й вплив, який вони сподівалися зберегти.