Звідки беруться казки?
Летить ворожий снаряд, хтось думає про переговори. Снаряд прилетів, ти рахуєш загиблих та поранених побратимів, найкращих людей своєї держави. А хтось далі думає про перемови.
Легко тішити себе казками про дипломатію, яка нібито зупинить ворога. Особливо коли сам його зупиняти не плануєш. Однак давайте без ілюзій: дипломатія, як і політика загалом, давно скотилася до рівня суспільства, яке її живить. Багато політиків можуть умовити росіян відкотитися назад, щось їм пообіцявши і водночас не ставши зрадниками? Ні. Я б сказав, жоден, і не лише у нас. Ось те ж саме і з дипломатією.
Більшість у будь-якому суспільстві інертна. У нас вона ввічливо пропустила вперед найбільш активну меншість, після чого сіла на дупцю та заявила про свої несамовиті страждання (хоча страждати ще й не починала). Так вийшло, що особливих поглядів ця більшість так і не сформулювала.
Ясно лише одне: вона не хоче зростати, хоче спрощувати собі життя. Так це не працює. Люди мріють про швидкі рішення, мир за один день, відкриті кордони за вісім секунд. І влада підіграє цьому. Легше піаритися на переговорах, ніж казати правду.
Інакше постане питання, чому в нас стільки вгодованих парубків стогнуть про страшну мобілізацію, а насправді людей до війська майже не набирають. Що з грошовим забезпеченням у військових, місія яких — швидко відкинути ворога із Сумщини та поїхати вбиватись у іншій області.
Їздять наші політики у Вашингтон, Європу. От молодці, це ж так важко — сісти й доїхати. А там щось говорять, пафосне таке. Зате тут народ чекає, що це магічно закінчить війну. От тільки нічого не виходить. І не вийде. Росія не розмовляє, вона висуває ультиматуми. А коли вдає, що готова до «діалогу», озвучує ті ж ультиматуми іншими словами.
Що тут може вийти? Хіба що зібрати бінго з наших розчарованих сподівань. Розумію страх людей — це цілком нормально. Але хованки за ним коштують життя спочатку іншим, а потім і вам.
Політики (як провладні, так і ні) теж мають очі. Бачать цей страх. Тому замість пояснень, чому без рішучих заходів ми зникнемо з мапи світу, обіцяють мир. Рейтинги важливіші за правду. Знаєте, чому так вийшло? Звідки беруться такі казочки?
Якби суспільство не чекало договорнячок щосекунди, про вибори б уже ніхто не думав. Однак, вибачте, політики чудово відчувають ваші побажання. Робота в них така.
Виходить замкнене коло. Можна піти від зворотного, окресливши ситуацію так. Десь у Києві, Луцьку чи Мукачево сидить громадянин, у якого всі навколо винні.
Армія погана, бо ППОшників перевели в піхоту. Всіх! Так сказала Безугла, коли ж це ми їй не вірили, дійсно.
Чиновники? Теж погані — але не через половинчасті заходи під час найбільшої війни ХХІ століття, а через відсутність легких результатів.
Партнери? Не хочуть воювати за нас, а також замість конкретно цього громадянина. Не тому, що зволікають із рішеннями щодо поставок. Бо не берсерки за викликом. От поганці, ви тільки подивіться.
Всі навколо погані. Тільки цей громадянин хороший. Проте це означає, що в мене для нього виключно погані новини — з таким підходом можна заробити шизофренію.
Логічно, що з такими результатами ми воюватимемо далі. Росія не для того прийшла, щоб домовитись та піти. Власне, для цього їй хочеться переговорами вибити собі весь Донбас, аби наступного разу розбомбити собі ще якийсь сарай, оголосити мобілізацію й відкинути нас уже за Дніпро. А там, дивись, наші генії знову захочуть поговорити.
Але народні дипломати цього не бачать. Їм потрібен мир тут і зараз, без зусиль, без жертв серед самих народних дипломатів (нехай помирають лише ці мерзенні військові, які постійно чогось від тебе хочуть). Хочете наблизити перемови? Ідіть в армію, допоможіть на фронті. Або роти позакривайте, поки інші вам нічого не закрили.
Бо просто так нічого не буває. Якщо подивитися тверезо — наші втрати, при всіх жахах війни, менші, ніж у росіян. Навіть з урахуванням молодих пацанів, які так і лишились лежати під Роботиним. Усі ми — врешті-решт, суха статистика. Нам іще воювати й воювати.
Скажу чесно. Мені набридло раз за разом іти віддуватися за тих, хто не може відірвати дупу від дивана. Ви не подумайте, у мене вдома теж хороший диван. Дуже затишний. Але якщо буде потрібно, я піду до війська ще — і втретє, і вчетверте. А коли мені пропонують замість цього виїхати з країни, хочеться пальцем біля скроні покрутити. Тобто я у своїй державі нічого не маю хотіти, окрім виїзду? Не міряйте по собі, шановні.
Чим далі йде війна, тим більше переконуюсь: ми маємо пройти її разом. І пройдемо. Інертна більшість достатньо відпочила та надто багато побажань озвучила, щоб не піти їх здобувати на полі бою. Бо не можна, як колись жартував мій знайомий, виставляти «40 тисяч осіб на національно-визвольну війну» — це ганьба для країни з мільйонним населенням.
Воювати треба всім. Нам не потрібне суспільство, яке вміє завчасно втекти з обласного центру, потім із держави, а вже з безпечної відстані голосно вимагати капітуляції. Нам потрібне суспільство, яке не боїться воювати без думок про неї. І воно буде, хочете ви того чи ні.
Київська операція, Харківська, повернення Херсона — це все робили люди, які не мріяли про перемови. Може, за цей текст мене назвуть божевільним воякою з мізками навиворіт, ну й нехай. Якщо я з вивернутими мізками розумію, що дипломатія з Росією — це нульовий шанс, то що тоді в голові у тих, хто тільки на неї й сподівається?
