Ми поверталися з війни
Ми поверталися з війни. Я, власне, з війни, а ти з квартири. Після війни Україна отримає дві великі групи чоловіків призовного віку, але з геть різним досвідом.
Перша — військові. Люди, що в режимі «ти в армії аж до перемоги» пройшли фронт, утрати, холод, здобули дисципліну і братерство. Друга — ті, хто добровільно самоізолювався від суспільства й інститутів, роками жив у режимі уникнення. Діаметрально протилежні соціальні групи.
Припустимо, ви ухиляєтесь від служби. Не є мільйонером, що купив собі бронь чи довідку в лікарні (такі з країни втечуть). Що це означає, крім чисто моральних нюансів? Наприклад, тоді ви не виходите за межі житла, тобто добровільної в’язничної камери, без крайньої потреби. Делегуєте базові справи близьким.
Імовірно, уникаєте зайвих контактів, підміняєте реальну взаємодію з державою конспірологією та «лайфхаками». І тут, що найстрашніше, все відбувається дуже щиро. От тільки потім вас теж доведеться якось повертати в суспільство. Якщо не в наше, то в чуже.
Питання реінтеграції — воно не про особисті симпатії. Воно про те, як працює психіка. Як формується соціальний капітал і що дешевше для суспільства загалом.
Досвід війни ламає, але й збирає. У військового є певна, визнана суспільством роль: він захисник. Є побратими, ветеранські спільноти, процедури повернення — від декомпресії до центрів підтримки. Є мова цінностей і подій, зрозуміла суспільству.
Усе це прокладає рейки для майбутнього руху назад у цивільне життя, навіть якщо цей рух нерівний і болючий. Так, травми реальні. Не просто каскою голову натерло, а є посттравматичний стрес, наслідки контузій, можливі моральні дилеми після складних рішень. Але на ці ризики є попит.
Зовсім інша архітектура у тих, хто роками сидів «у тіні». Їхня психіка будує таку собі мушлю-фортецю. З’являється власний, нічим на практиці не зумовлений, поведінковий контур. Якщо страшно, то не роблю. Щойно страх слабшає, фіксую його причину як успіх.
Коли після в’язниці людина не здатна машинально за чимось нахилитись, усі розуміють: сталась певна травма. Коли після успішного ухилення від служби чолов’яга буде поводитись як розвідник у тилу ворога — це зрозуміти буде важко. А відбиток на психіці прибрати складно, таке садовим шлангом не змиєш.
За тривалого режиму тривоги формується агорафобія, тривожний розлад, цілком можливі панічні атаки. До цього приєднуються ідеї підвищеної підозріливості. Наприклад, що за тобою стежать. Так народжується тунельне мислення. І коли така людина раптом помре через небажання здаватись лікарям — вийде цілком логічний фінал такого захопливого сценарію.
Соціальні наслідки такого життя, ймовірно, ще жорсткіші. Поки військовий утрачає здоров’я, він набуває певного соціального капіталу: зв’язків, історій, взаємних зобов’язань. Не думаю, що його пряма протилежність отримує соціальний капітал. Від кого? Ця спільнота максимально роздроблена й не надто любить брати на себе обов’язки.
Найнеприємніше для післявоєнної реальності — відсутність спільної мови з суспільством. Багато військових цього бояться. І багато людей, із ними пов’язаних, — також. Та все ж воїн їде додому з досвідом. Нехай болісним, але зрозумілим. Такій людині можна довірити якщо не все, то багато чого. А чим може бути корисна людина, що роками сиділа вдома, спрогнозувати важко.
Ще одна асиметрія — суспільна оптика на «знижки» в разі певної поведінки. Якщо я колись після війни зірвусь, одразу в очах інших стану «попаяним воякою». Це не дуже приємна фраза, але вона визначає певну рамку. Чому він натовк сусіда? Та воював, накрило чогось. Доволі часто це приводить до певних поблажок. Інколи ні, але тоді вже ніякий статус не врятує.
Тобто це не стільки про індульгенцію на все життя, скільки про інтерпретацію мого досвіду. Навіть якщо суспільство не хотіло жити фронтом, контекст цього досвіду воно так чи інакше врахує. Наприклад, до кого не слід лізти конфліктувати, бо буде несолодко. Все це з прокльонами, але працює.
Натомість той, хто ховався, теж виходить до мирної України з моральними травмами. Його теж може «паяти». Та є відмінність: він не з фронту, а немов із-за ґрат. І байдуже, що місцем відбуття покарання він призначив доволі зручну квартиру.
Що він покаже оточенню? Та це молодий, здоровий чоловік, із якого питатимуть як із молодого та здорового. Він може відверто казати, що ухилявся. Суспільство, мабуть, не застосує до нього жодних санкцій. Але і жодного розуміння щодо ПТСР чи нервових розладів він не отримає.
Які ще попайки, хлопче? Ти ж не воював. Іди працюй, розбазікався щось. Ти у нас здоровенький, повний комплект кінцівок та навіть суглоби в порядку. Отже, планка вимог у роботодавця та суспільства буде саме такою — як до здорового. А що в тебе дах зриває, то вже твоя особиста проблема. Бо причини ти сам собі створив, на відміну від військового.
Повернення військових назад до цивільного життя вимагає витрат: медичних, психологічних, освітніх. Однак тут зрозумілий кінцевий результат. Кожна гривня працює на людину з доведеною лояльністю, готовністю до відповідальності.
Повернення ухилянта коштує не менше. Та, по-перше, з гіршою прогнозованістю. По-друге, а навіщо?
